Мене із небом та землею в’яже нить, –
Ця нерозривна віковічна павутина:
Земля мене голубить, наче свого сина,
А сонце душу не спиняється пестить.
Ще у колисці я з пісень навчився снить
Про ці близькі мені і дорогі місцини:
Що ниви рідної мільйонна я частина,
Що зірки рідної у серці жар іскрить.
Так Батьківщину я здобув собі єдину,
Піднявсь із неї, та чужі кістки не скинув,
Тулюсь до неї, як до матері, грудьми.
Якщо ж колись мене хтось буде брать на кпини –
Над Батьківщиною тоді його глуми,
Коли ж над нею – я умиюся слізьми.
Янка Купала
Бацькаўшчына
З зямлёй і небам звязывае мяне ніць —
Неразарваная веквечна павуціна:
Зямля мяне галубіць, як вернага сына,
А сонца мне душу не кідае туліць,
Яшчэ ў калысцы я наўчыўся з песень сніць
Аб гэтых блізкіх мне, а цесных так мясцінах:
Што роднай нівы я мільённая часціна,
Што зоркі роднай ў сэрцы мне іскрынка тліць.
Так Бацькаўшчыну я здабыў сабе без злосці,
Узрос з яе й чужых з яе не скінуў косці,
Грудзьмі тулюсь к ёй, як да матчыных грудзей.
I калі здзекуецца нада мною хтосьці —
Над Бацькаўшчынай здзекваецца ён маей,
Калі ж над ёй — мяне тым крыўдзіць найцяжэй.
