На зап’ястях співають браслети,
У корсажі барвисті стрічки,
Їй не вперше падіння і злети,
Їй не раз не пода́ли руки.
Знають зорі старої Іспанії,
Бачить місяць – щоночі вона
У обіймах нової компанії,
Серед натовпу зовсім одна.
Їй дарують каміння і золото,
Та до ранку його вже нема.
Це життя між ковадлом і молотом.
Чи збагне, хто такого не мав?
Не хотіла ні жертви, ні милості,
Тільки хліба і чашу вина.
Не кричала нікому: «о, милий, стій!
Зупинись, я прошу, не минай!»
Хоч клялася – не зникне нікуди,
Та ледь сонце торкнеться рамен,
Як про всіх і про нього забуде,
Бо свободі лиш вірна Кармен.
