Пам’ятаю, зараз мов,
Як грав як друзями в футбол.
Не забуду тої гри
Та пригод що мали ми.
Ох, сміялось все село.
Розкажу як усе було:
Вийшли з дому із м'ячем.
Сонце палить і пече.
Грали ми у хованки,
Лізли в старі копанки.
А сусідськеє хлопча
Просить грати у м'яча.
Менший він на чотири роки.
Знаєм - буде з ним морока.
Та завів свою програму:
“Хлопці можна з вами?”
Взяли хлопча таки
Стали грать у піддавки.
По воротах ми гатили.
Його м’яч ловить навчили.
Як пристало йому бить,
Він як підскочить, як злетить!
Так по м'ячику влупив,
Хрясь - вікно сусідці збив.
Утік він перший,
Мов на коні вершник.
Потім хлопці повтікали
І за мить вже пропали.
Зоставсь я один
Хочу лізти через тин.
Але вчепились в шорти,
Мов скажені хорти
Різні голки, колючки
Я не рушу, так болить.
Аж сусідка вибігає,
Грізно хату огладає:
“Хто мені вікно розбив?
Хто такеє учинив?”
Бачить я на тині вишу
І летить по мою душу.
Ой, кричить та лається,
Я ж прошусь та каюся.
Мовлю, що більш не буду.
В неї ж є своя причуда:
“Кожен ранок, мов оброк,
Ти нестимеш пиріжок!”
Я здивувася та змирився.
Тільки жалібно дивився.
Зрозуміла в чому справа.
Мов та пава величава,
Подивилась, зняла з тину
І втік я за хвилину.
Тепер кожен ранок, мов оброк,
Їй приношу пиріжок.
Тож не буду більше грать,
Щоб таких пригод не мать.