Біль. Єдине, що лишилось з реального.
Єдине, що хоч трохи тримає мене на плаву.
У нім, може, трохи й багато безжального.
Та я ще розрізняю де сон, а не наяву.
Боль. Все, что осталось у меня там внутри.
Все, что снова заставляет сделать вдох.
А то, что я смеюсь, ты не смотри.
Ведь должен ты найти в этом подвох.
І як би сильно не колов мене вінок.
Чи як би сильно не кровили руки.
Я знов замкну старий складний замок,
Що ти не знав про ці нелюдські муки.
Чтоб ты не знал, как робко плачу ночью.
Или в истерике качаюсь на полу.
И прихожу в себя лишь от чужих пощёчин,
Держа колени, сидя там, в углу.
З бажанням вмерти більшим, аніж жити.
З бажанням рвати пам'ять на шматки.
Здається, що зубами легше землю рити,
Ніж поскладать на місце всі кістки.
И пусть пишу в одном лишь направлении
И пусть все это не убавит боль.
Я не живу, стремясь к восстановлению,
Но все же доиграть ты мне позволь.
