І зараз нашу Землю топче супостат,
В душі, якого не лишилося святого,
Та й чи було? Бо каже, що наш брат,
Але Орда стирчить з нутра у нього.
Так і тепер, як сотню літ назад,
Зустрілись у степу холоднім,
Школяр, вчорашній, і найбільший в світі кат,
Що тягне людство у безодню.
Та хто б повірив, що сто літ пройде,
І, як тоді в холодному вагоні,
Про долю кращу думає студент,
І вірші пише про кохання й волю.
