Сталь жива. Прислухайтесь до вуглецевого серця і ви почуєте - мертві феї заколихують надію. Як тоненькі голосочки, кришать марганцеві руки холодної душі. Бо вона палає холодними зірками божественного чорного світла, котре чорними хвилями плавиться на білих плечах.
Але вона сталь. Холодна сталь. Вічно далеко. Вічно пуста для тепла. Для дивини. Для зелених перемін і невизначеності. Та не лякайтеся, коли побачите як вона тектиме бетонним каньйоном, натикаючись на змарніле вересневе листя. Як її довгі фосфорні пальці обніматимуть самозакоханий гнучкий стан. То лише жива холодна сталь. Відкрита для прагматичного й вірного. Та зривається на гострі метеорити, лише від звуку про непокору силам природи, а очі вихлюпують зелену сірку на тінь, що крокує вороном позаду, немов хоче випити її трунок до дна. Від її подиху марганець розсипається срібними пелюстками дикої троянди.
Закарбовуйте у пам’яті, як сталь вливається у ранішній туман, засипає поцілунками квітку, колихає страшний біль у середині ефірного єства, що тягнеться думками до неї, бажає возз’єднатись з її холодом.
Не кричіть гієнами від смороду дійства. Ось вона підносить кремнієвий ніж до горла дурного лиса, чиї різношерсті лапи роздирають власні груди у спробі дістати іскру первобутнього і чистого бажання. Бажання відчувати присмак церезину, кінчиком брехливого язика, коли хіть de facto струменить борознами мозку й заливає ультрамаринові очі.
Здіймайте руки до неба й прославляйте Бога, хто мудрим словом дав життя сталі. Відкрив її для світу й вдихнув євову красу.
Але мовчіть сліпим мовчанням. Поховайте її там, де фіалковий рай задихається в обіймах мертвого сонця.