Мабуть, не варто лити воду,
Про темний час замріяних лісів,
Де ти і я любилися до скону,
Щоб він із нами захмілів.
Та все ж, скажу я небагато
Відкрию пляшку джинових страхіть.
Нап'юся горя, приймаючи за свято
Холодну весну мимохідь.
Зніму із себе терн вінковий
До ніг твоїх, його я покладу
І кров'ю змию випадковий
Блаженний шал і тихо відійду.
