А часом я мовчки тебе відпускала у вітряну осінь,
А потім ховала те фото, де разом, в шухляду стола.
І часто ловила твій запах солодкий в своєму волоссі,
В алеях порожнього міста твоя завмирала хода.
А часом у сни я тебе не впускала, та ти проривався,
І, наче той злодій, у мене крав душу, бо ж серце – впіймав.
І потім надовго володарем там залишавсь, розважався,
А згодом зникав, обриваючи дріт, що із небом єднав.
А часом я прагнула стерти із пам’яті миті з тобою,
Весільні світлини ховала з очей на горище, подалі аби.
Та спокій ніяк не давало, що ти є, можливо, судьбою,
Й найкращі хвилини збирала у скриньку так, наче скарби.
А часом усе зупиняла і тихо йшла в осінь подалі,
І осінь безлиста мене частувала холодним дощем,
Котрий в кожній краплі беріг найдрібніші кохання деталі
І ними мене огортав, наче теплим, надійним плащем.
А часом щосили тримала тебе і кричала у осінь,
І сипалось листя від болю й зникало у безголоссі…
