Блукаю у лісі… самотня… світає…
Нікого крім мене навкруги нема.
Чомусь так здається загроза літає,
Тривога в душі все росте крадькома…
Продовжую шлях свій складний небезпечний -
І хочеться просто від всього втекти.
Покою знайти… да такий щоб сердечний
В обіймах закутатись … залюбки…
Дивлюся навколо – нікого не має:
Не має птахів, людей і тварин.
Тривога в душі, якось знову зростає…
Один тільки дуб… так само один…
Стоїть так упевнено, плечі розправив,
Статурою мужньою вихвалявсь…
І якось здалось, наче гілля поправив,
Коли у той бік, де стою придивлявсь…
Коли підійшла – тривога втікала,
Спіткалась в його могучих коріннях…
Її самовпевненість наздоганяла,
Женучи безжально із меж володіння…
Стою я під захистом величчі дубу,
Несміло торкаюсь природи створіння,
Напевно я знаю – його незабуду…
Тому що, найкраще природи творіння…
А він сміло так все гілля розправляє…
Від грубої гілки до краю листочка,
І ніжно у себе мене загортає...
Як рози прекрасної пелюсточка…
Дивлюся на стовбур і не розумію,
Таке вже десь бачила, а коли?
Напевно з часом все-таки зумію,
Розгледіти очі кольору кори…
