Сирітська доля
Десь там край села старенька хатина,
У вікнах сумних ледь вогник мигав.
Присівши в куточку холоднім хлопчина,
З торговиці батька свого він чекав.
Погасла давно вже в тій хижині свічка,
За вікном лише сніг наче зорі блищав.
Згорнувшись клубочком заснув той сирітка,
Голодний від ранку у сни він помчав.
Приснилась йому померла матуся.
Зпросоння малий сльози втер в рукава,
Казала: «Андрійку, я за тебе молюся.
Щоб поблажлива доля до тебе була».
Сон цей до болі здавався як дійсність,
Що мама ласкаво взяла руки малі.
Хотів, щоб ця мить була в цілу вічність,
Щоб бачив завжди я рідненьку вві сні.
Та сон той солодкий тривав ще недовго.
Почув малий гуркіт і скрегіт дверей –
Прийшов п’яний батько, зваливсь на підлогу.
Простяг малий руку й доторкнувся плечей.
Поторгав він батька за стару кожушину
Й запитав, чи той хліба йому не приніс.
Та п’яний хропів і не чув вже дитину,
Й бормотав щось знесили собі він під ніс.
І знову у сльози сирітськії очка –
Згадав, як-то з мамою добре було:
Він мав і жупан, і тепленьку сорочку,
І разом все гуляли вечірнім селом.
Глянув востаннє на батька, із хати.
Вийшов він тихо, щоб той не почув,
Спішив він до мами,про все розказати,
Щоб вона пожаліла його - сироту.
І не зчувсь, як прийшов він на те кладовище,
Де його найрідніша матуся лежить.
Довкіл ні душі, тільки вітер злий свище.
Й на сусідньому гробі ще свічка мигтить.
Над хлопцем тривожно скрипіли тополі,
І місяць блідий заховався давно.
Лиш блистять де-не-де в небі темному зорі,
І гавкіт собак десь лунав за селом.
Пригорнувся до неньки своєї могили,
Обняв ніжно хрест дерев’яний її.
Припав на коліна малі, і щосили
Він стримував сльози, що текли по щоці.
Зложив міцно руки і щиро молився,
Просив, щоб рідненька забрала до себе,
Бо в людному світі один залишився,
І його, сироти, вже нікому не треба».
А на ранок село облетіла та звістка,
Що Андрійка немає вже серед живих.
«Біля мами заснув!» - говорила сусідка.
Замерз бідолаха у обіймах зими.
Відплакали дзвони по душі уже тричі,
Готова вже яма в хоромах сирих.
Поховали хлопчину, в людей біль на обличчі
І батько над гробом в задумах сумних.
Не хвилюйтесь,Ортеп,і пишіть і далі, вслухайтесь у поради друзів, з часом прийде і ритміка, і наголоси, а як десь і не стикається, то це не велика біда... Удачі вам і наснаги!..
З повагою учителька Валентина Григорівна
У мене аж мороз по тілу пробіг, мені це дуже близьке, одна моя онучка зростала сиротою, її тато,
(мій син загинув), коли їй було 4 місяці, згодом померла і її мама.Зараз їй 20 років, вона студентка...
Ортеп відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Я Вам співчуваю.Я не дуже сильний поет,тому пробачте якщо-що..
