Той вечір знову став перед очима,
Неначе тільки вчора це було,
Але десятки літ вже за плечима
Й води уже багато утекло…
Все досконало я згадала,
Як саме вечір той пройшов.
Всі десять років забувала…
Але напевно час прийшов.
Холодний тихий вечір пам’ятаю,
Сховались зорі й місяць міцно спав.
В очікуванні завмираю….
І добре розумію – час настав.
Дивлюсь в твої холодні очі
І розумію все без слів.
Так хочеться кричати що є мочі,
Що погляд твій зовсім зотлів.
В полоні я гірких емоцій,
Збираюся з останніх сил.
Від зриву майже я у кроці -
Занадто тисне небосхил…
Дивлюсь на тебе й розумію -
Важка розмова буде в нас.
Але я сильна, я зумію…
Якщо твій погляд вже погас.
Не можу я тебе тримати,
На це не маю жодних прав.
Не хочу я твій шлях ламати,
Який ти сам собі обрав…
І ти вже добре розумієш,
Що бачу я чого прийшов,
Але образити не смієш…
Скоріше б вечір цей пройшов…
В обіймах міцно ти тримаєш,
Я пригорнулась до грудей.
Та все чомусь ти зволікаєш…
Не помічаємо людей…
І так стояли ми у тиші,
Все підбираючи слова.
Ще мить – і ми уже колишні…
Йде обертом вже голова…
А навкруги стояли люди,
Щось гомоніли про своє,
Але нам їх зовсім не чути…
Лиш дихання важке твоє…
Все важче й важче так стояти,
Крила ламаючи обом.
Вже треба рішення приймати -
Ми вкопані стоїм стовпом.
Не може так тривати далі -
Хтось має віднайти слова.
Робив ти спроби – та невдалі,
То мала розпочати я…
Набравши подиху у груди,
Стиснувши міцно кулаки,
Тягнучи сили звідусюди,
Ідуть у бездну юнаки…
І знову й знову мить мовчання,
Нестерпно важко нам обом -
Це було Долине повчання -
Іти з поламаним крилом…
Не може так тривати вічно,
Наважилась я врешті-решт.
Інакше я візьму довічно
Душу твою під свій арешт.
Тоді спитала ледве чутно:
«Чи правильно збагнула я?»
А далі… пам’ятаю смутно
Немов дивилася здаля…
І знову тиша поміж нами…
І дихання важке твоє…
Не можна це сказать словами -
Бо так чіпає за живе…
І ти спитав тоді у мене:
«І що ж мені тепер робить?»
Я це питання незбагнене,
Була не в силах зрозуміть…
Земля уже з-під ніг уходить,
Втрачаю звичний я контроль.
Але розмова не виходить,
Немов би втратили пароль…
Відповіла тоді тихенько:
«Ти маєш жити як схотів,
І відпускаю, мій рідненький…»
Надалі вже забракло слів…
«Я рішення твоє приймаю».
Зайвих питань не буде в нас,
До тебе я образ не маю,
Значить настав той самий час…
«А як же ти?» – спитав несміло,
Очей з землі не підіймав.
Питання знов незрозуміле.
Та ще сильніше обійняв…
«Не можу бачити тебе я» -
Тому що боляче мені,
Продовжується епопея…
А я згораю у вогні…
І знову тиша наступила…
Нарешті сказані слова -
Сльоза до серця підступила
Й не обертається земля.
«Чи можу йти я?» –знов спитала.
Свої ти руки опустив,
Єдину нитку, що тримала,
Нарешті ти вже відпустив.
Я роблю перший вдих глибокий,
Збираючись в міцний кулак.
Маю здолати я неспокій,
Який застряг у мене так.
Вже вільно дихати зуміла,
Впевнено роблю за кроком крок.
Ще мить – і я б уже зомліла,
Тому уходжу я у строк.
Іду й не бачу я дороги
Та тільки чую шепіт твій.
А я долаю перешкоди
Й повторюю собі: «Не мій…»
Тоді ти знов зібрав всі сили
І ледве вимовив: «Іди»
Це тихо було, на півсили
Та не сказав мені куди…
Я мушу йти, собі торочу -
Найголовніше вже пройшло.
Бо маю гордість я жіночу
І щоб там далі не було…
Як би не було важко й страшно,
Маю зробити знову крок.
Тому що все це не напрасне -
Доля дала нам свій урок.
Навіщо крила нам надала,
Кохання ніжного Свого?
А потім пір’я обірвала,
Забравши вмить в мене його?
«Не вміли ви тоді кохати», -
Якось явилась уві сні.
«Тому не можна вам літати» -
Відповіла Вона мені.
«Могли високо ви злетіти,
Здіймаючись аж до небес, -
А потім вмить перехотіти,
Тоді б не бачили чудес.
І не зуміли б цінувати
Кохання те, що вже було…
Прийшлось би просто існувати
Воно б образилось й пішло.
Я крила трохи обламала,
Щоб боляче вам двом було…
Запал обох Я так стримала
Й відводила усе Я зло.
Вирішувати власне буду -
Тільки Сама, лише Сама…
І ні про що Я не забуду -
Тому що все це не здарма
Сама скажу коли готові,
І чи готові взагалі…
Усе скажу в Своїй розмові,
Що буде в твоїй голові…
А поки маєте долати
Життєвий шлях ви днем за днем.
І жарким полум’ям палати
Згораючи Моїм вогнем…»
ID:
589535
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 24.06.2015 16:37:55
© дата внесення змiн: 24.06.2015 16:37:55
автор: Франко Наталія
Вкажіть причину вашої скарги
|
суперово. 
