Ікона Богородиці
«Зиновинська»
Розступіться, віки, в давнину пропустіть,
У сивущу історію краю,
Наче кров крізь бинти, із минулих столітьф
В сьогодення вона проступає.
Воля Божа на все і на оповідь цю,
Що у ваші серця затікає,
Час – це довгий-предовгий ланцюг,
Що минуле з майбутнім єднає.
Два століття тому, на подільській землі,
В мальовничому літинськім краї,
У Зиновинцях, тобто у тому селі,
Що Шевченковим ми називаєм,
Жив священик один, Богу вірно служив,
Мав від Господа дар малювати,
Він ікону святу нам у спадок лишив –
Із Дитям на руках Божу Матір.
Богородиці лик – найсвітліша блакить,
Напівспущений погляд з-під віїв,
А на лівій руці Бог маленький сидить,
До плеча пригорнувшись Марії.
Лик Пречистий її на іконі отій
Випромінював сяйво ночами,
Тоді житель Кожухова образ святий
Передав до церковного Храму.
І у церкві сільській, у Зиновинцях тих
Розливалось Божественне сяйво,
Очевидців було – і старих, і малих,
Факт правдивий – сказати не зайво.
Богоматері лик на іконі сіяв
Уночі, навіть в замкненім Храмі,
Якось чудо оте весь народ споглядав –
Всецарице! Владичнице! Мамо!..
І хто вірив у той, світлий, чистий, святий,
Препрославлений образ Марії,
Тому він помагав крізь хвороби пройти
І надію давав в безнадії.
Ту ікону святу по селу нарекли,
Так «Зиновинською» стали звати
Оте сяйво, те чудо, пресвітлий той лик –
Із Дитям на руках Божу Матір.
Якось випадок був, ще тоді, в давнину,
У священика син занедужав,
І в хвороби тяжкі з головою пірнув –
Усі ліки ставали байдужі.
Від народження мав хлопчик п’ять лише літ,
Раптом мову відняло малому,
І правцем узяло, і потьмарився світ,
Не дай, Боже, такого нікому.
Так минав день за днем, і було усього:
І мовчав, і в думках своїх бився,
- Невже, Боже святий, Ти без болю мого
Вже не міг би якось обійтися?
Так Данилко малий з висоти своїх літ
Свої мислі возносив до Бога,
Він так вірив, що Бог надішле свій одвіт:
Все минеться, не бійся нічого.
Була люта зима і морози до сліз,
Та священик взяв сина на руки,
Обгорнув його тепло, до церкви заніс,
Може зглянеться Бог на ті муки?
У вівтар увійшов і, поклавши дитя
Перед образом тим чудотворним,
Літургію служив і своїм каяттям
Він здолав таки сили потворні..
І причастя святе хворий хлопчик прийняв.
Батько щиро моливсь до ікони:
- Мати Божа, мій син мук нелегких зазнав,
Ти зціли. Не забуду до скону.
Як одужає син, все для того зроблю,
Щоб служив Богородиці вірно,
- Божа Матінко, змилуйсь над нами, молю, -
У словах відчувалась покірність.
І очима її Сам Господь зазирав
У священика душу стражденну,
А під вечір той хлопчик на ніженьки став
І сказав, що голодний страшенно.
Що попив би чогось, що він любить усіх,
Що душа в грудях радо співає,
Долинав із хатини дзвінкий його сміх:
- Тату! Мамо! Хвороба минає!
Я здоровий! Тепер буду жити й рости.
Повклякали батьки на коліна:
- Мати Божа, свята, ти нас, грішних, прости
І прийми нашу вдячність за сина.
Рід Стрельбицьких то був, мова саме про це,
Той священик дотримався слова,
І німеньке хлоп’я, що лежало правцем,
До магістра дійшло Богослов’я.
І вікарієм був, і єпископом теж,
І духовним письменником гожим,
Душу праведну мав і був вірним без меж
І Всевишньому й Матері Божій.
Сімдесят дев’ять літ він прожив на землі,
Прославляючи Господа-Бога,
То було не життя, а духовний політ –
Вірна й світла до Бога дорога.
І у наші часи ще бувають дива,
Яких нам зрозуміти несила,
Божа Мати «Зиновинська», наче жива,
Раптом очі широко відкрила.
І не знає ніхто, окрім Господа, як
Оте диво-дивенне звершилось,
Може людям вона подає якийсь знак,
Будить в душах Божественну силу?
Ще немало чудес було в тому селі,
В тому Храмові позаколишнім,
Й розграбований був і не раз попелів,
А ікону зберіг Бог, залишив.
Щоб ми з вами тепер поклонитись могли
Цій Пречистій іконі Марії,
Щоб у серці завжди образ той берегли,
Бо то Мати Ісуса, Месії.
В основу твору лягли архівні документи Літинщини.
Зінаїда Сидорчук ©
-
ID:
548309
Рубрика: Поезія, Історична лірика
дата надходження: 02.01.2015 23:48:58
© дата внесення змiн: 02.01.2015 23:48:58
автор: Zinaida51
Вкажіть причину вашої скарги
|
