|
ІV.
Сергій користувався неабияким авторитетом не лише у підлеглих військовослужбовців, а й у місцевого населення. Він був інтелігентною людиною, не дозволяв нікому і в першу чергу собі дивитися зверхньо на співбесідника, незалежно до якого прошарку він належав. За допомогою до нього зверталися і рядові солдати, і офіцерські дружини, і цивільне населення. Приходили з візитом азербайджанські аксакали: познайомитися, порадитися та самим дати поради командирові. В будні заходили до кабінету в управлінні бригади, а у вихідні та позаслужбовий час навідувалися й додому – двері для всіх були відчинені. Ніхто ніколи не чув від Сергія крику та грубої лайки, що здавалося всім дуже незвичним явищем для військового середовища. Всі питання вирішувалися спокійно та коректно. Особливо за це – його дуже поважало мусульманське населення, яке болісно сприймало неповагу та матюки. У Міністерстві Оборони за Сергієм закріпилася «підпільна кличка»: бригадир в білих рукавичках.
Одного осіннього дня із далекого прикордонного села до частини навідалася мати військовослужбовця, що проходив строкову службу в підрозділі управління бригади. Ця маленького зросту жіночка, згорблена, бідно одягнена, була інвалідом першої групи. Приїхала просити, щоб її синові дали відпустку, бо необхідно заготовити паливо на зиму, викопати картоплю, та десь заробити трохи грошей, бо без його допомоги родина помре з голоду. Виявилося, що солдат – єдиний годувальник в родині, а дома крім матері-інваліда залишилася ще дружина з немовлям.
Сергій обурився: як комісаріат не врахував такі важливі причини та призвав хлопця на службу? Та жінка не заперечувала: нехай син служить, бо ж це обов’язок кожного чоловіка, але благала надати відпустку за сімейними обставинами. Сергій запевнив матір, що незабаром вона зустрічатиме сина дома, а начальнику штаба наказав відправити запит на місце призову: на якій підставі рядовий такий-то призваний на службу. Відповідь не забарилася: призваний згідно Закону про проходження військової служби. Довелося надсилати новий запит з посиланням на статтю Закону. Відповідь прийшла така ж сама. Порадившись з начальником штабу, зробили висновок, що цій тяганині з військоматом кінця не видно, а родині допомога потрібна негайна. Ось-ось наступлять холоди, в гірській місцевості зима суворіша, ніж тут у пустелі. Заможні батьки будь-якими способами відгороджують своїх чад від армії, а що може вдіяти така мати, коли і з командуванням частини розмова коротка. Їм потрібно виконувати план призову.
Вирішили на свій ризик відрядити солдата до підлеглої роти, що дислокується не так далеко від його села, щоб хлопець мав змогу допомагати рідним, а ввечері появлятися в частині, щоб знаходитися під постійним контролем командира роти.
Матуся солдата написала Сергієві листа, в якому щиро дякувала йому за чуйність та увагу.
Альбіна не втручалася в службові справи чоловіка, але всіляко намагалася сприяти його справі, прислухалася до порад, цікавилася культурою місцевого населення, його звичками та менталітетом. Не вимагала для себе ніяких пільг і не користувалася званням «першої леді». Якось її запросив до свого кабінету підполковник Кожевников, замполіт частини.
- Альбіно, дружини заступників командира тримають на тебе образу, – буцім жартуючи почав господар кабінету. – В гарнізоні завжди було так, що в магазині, ще до його відкриття, вони отоварювалися першими. З твоєї подачі тепер змушені брати участь в якихось там розіграшах товарів. Та й продавці обурюються, що їх контролює жіноча рада, провіряючи кожен раз накладні. Я розумію, що в пору дефіциту якось треба наводити порядки в торгівлі, але вибач, моя дружина ніколи не буде товктися в натовпі та тягти догори руку за якоюсь там ганчіркою. Тобі, тим паче, це не додасть авторитету.
- Для чого ж тягти руку? Ми на засіданні жіночої ради продумали це питання досконально, і ніяких дій, що принижують гідність, там не передбачено. Можна й не «товктися», як ви кажете, в натовпі. Нехай ваша Людмила, та й інші бажаючі, приходить, коли контрольна група перевірятиме накладні та зробить свою заявку на потрібний вам товар. А результат розіграшу їй повідомлять. Та для чого ж відмежовуватися від колективу? Всі ж ми проходили його етапи.
- Саме це я і мав на увазі: ці етапи ми вже пройшли, маю надію, що заслужили чогось кращого, якоїсь поваги кінець-кінцем!
- Дивно, я спілкуюся з усіма дружинами заступників, і не здогадувалася, що хтось на мене ображається. Крім воєнторгу, тут магазинів, де з невеликою переплатою можна придбати все, що завгодно, в кожному населеному пункті – безліч. І, знаю, що всі цим користуються. Для чого ж демонструвати свою перевагу над підлеглими в своєму гарнізоні? Невже саме такою поведінкою ми заслуговуємо повагу у людей? Прикро, може я старомодна, чи чогось не розумію… При першій нагоді я побалакаю з кожною із подруг. Я була впевнена, що у нас склалися гарні стосунки.
- Ну, не бери близько до серця, ̶ спробував заспокоїти Альбіну замполіт, помітивши, як у неї пропав настрій від розмови з ним. – Все влаштується, подумаємо, як краще зробити. І ще ось що: ти тут недавно, то ж маю застерегти від дечого. У мусульманському світі завжди вважалося за престиж мати дружину або коханку слов’янської національності: українку, росіянку, а то й єврейку, чи вірменку. Це зараз із-за конфлікту в Нагірному Карабаху такі змішані сім`ї, особливо азербайджансько-вірменські, опинилися в скрутному становищі: або виїжджають родинами подалі, або ж розлучаються. Та все одно престиж нікуди не подівся. То ж май на увазі: іноді наші працівники- азербайджанці підвозять автомобілями дівчат з гарнізону на базар, можуть навіть кілограм винограду чи інжиру купити на гостинець. А потім виявляється, що той джигіт побився з іншим об заклад, що має в коханках дружину офіцера. Вона, бідолашна, й не здогадується, що дякуючи її присутності поруч, той джигіт вже виграв парі, а до неї причепилася дурна слава, бо збоку за ними зацікавлено спостерігали. Дивись, будь обережною та не попадись на вудочку – для чого тобі такі неприємності?
- Ти глянь, які перевертні, ̶ розсміялася Альбіна. – Добре, що попередили, буду мати на увазі.
- Незабаром же Новий рік, – нагадав Кожевников, – зайдеш завтра, поговоримо, як краще провести святкування.
- Та я вже думала, але де ж ялинки брати?
- Якщо тобі ніхто нічого про те не розповідав – не здогадаєшся нізащо! Таких екзотичних ялинок, як у нас, ти не зустрінеш ніде. Перед святом з Астари прибуде машина з гілками кипарисів та бамбуком. А далі – справа рук та техніки, – зацікавив Альбіну замполіт.
Ввечері дома вона у всіх деталях передала Сергієві розмову з Кожевниковим.
- Молодчина! Ти все сказала правильно. Я дякую, і пишаюся тобою.
Сергій пригорнув до себе дружину і поцілував.
- Тату, а чому наш шкільний автобус супроводжують тепер вже два офіцери, та ще й із карабінами? – вийшла з дитячої кімнати та запитала Сергія старша дочка Вероніка.
- Щоб ніхто таких красунь, як ви, не вкрав, - відповів жартома та погладив доню по голівці.
Насправді Сергій не жартував. Вже траплялися випадки нападів на шкільні автобуси та захвату заручників з метою заволодіння зброєю. Так, принаймні, зверху сповістили командирів військових частин всіх рівнів, що розташовувалися на території Азербайджану.
Далі буде...
ID:
474087
Рубрика: Проза
дата надходження: 21.01.2014 17:06:09
© дата внесення змiн: 21.01.2014 17:06:09
автор: Галина_Литовченко
Вкажіть причину вашої скарги
|
