|
ІІ.
Квартира виявилася доволі просторою. Три чималі кімнати з високою стелею, в кожній – відкритий балкон. На підвіконні сиділа якась зелена «тварюка» з виряченими очима, щось на кшталт великого коника. Альбіна налякалася не на жарт і не знала, як від неї скараскатися. Обережно відчинила вікно: може сама вистрибне. Помізкувавши мить, здогадалася, що це богомол. Дівчатка, навпаки, зраділи екзотичній гості і спробували піймати її руками, та богомол все ж скористався вікном.
Під балконом височіли дві оливи, які Альбіна спочатку прийняла за сливові дерева, бо вони були обсипані схожими плодами. Напроти у дворі вишикувався ряд сарайчиків, побудованих з пористого ракушняка.
У двері постукали. То прийшла знайомитися сусідка з квартири напроти. Як і подругу по гуртожитку, її теж звали Тетяною. Альбіна справилася, де знаходяться магазини, щоб купити дещо з харчів та засобів для прибирання квартири. Сусідка дохідливо та детально відповіла на всі питання, навіть заочно познайомила Альбіну з продавцями. Вже в магазині Альбіна з подивом дізналась, що ім’я Франгіз належить продавчині. Жінка ж чомусь була впевнена, що воно більше пасує чоловікові. На зворотному шляху зупинилася роздивитися, куди ж вона потрапила.
Пейзаж, м’яко кажучи, був не дуже розкішним. Гола глиниста земля, дерев обмаль, за винятком кількох олив, шовковиць та тамариску з покрученим стовбурінням і дрібною зеленню зі сріблястим відтінком. Крім дво- та триповерхових будинків однаково пофарбованих вохрою, та вже вилинялих від сонця та дощів, у гарнізоні була ще вузенька вуличка з дерев’яними фінськими котеджиками та невеличкими подвір’ями. Відразу ж за військовим містечком розкинулося азербайджанське село. Будинки та високі мури навкруг дворів побудовані з того ж каменя-ракушняка, що й сараї у Альбіниному дворі. З боку села до неї наблизилася старенька азербайджанка з пошитою із ряднини торбою та порожнім відром.
- Шкорка вар? – запитала бабця.
- Про що ви питаєте? – розгубилася Альбіна.
- Шкорка вар?
- Це вона ходить по гарнізону та збирає очистки від овочів та залишки харчів для домашніх тварин, бо влітку ж трави немає, ̶ пояснила жіночка, яка саме проходила повз Альбіну. – А за це пригощає лавашем. Але хто знає в яких умовах вона його випікає... Особисто я б не радила його вживати, бо й сама крадькома викидаю, якщо не вдається відмовитися від її пригощань.
Старенька, почувши знайоме слово, дістала з торби газетний згорток та, усміхаючись, протягнула Альбіні.
- Баджі́*, йох-йох шкорка! – спробувала відвадити бабцю жінка та, махнувши на те рукою, попрямувала у вуличку.
Бабця притиснула до грудей руку, а другу зі згортком тримала протягнутою. Було видно, що пригощає від усієї душі. Вдячно посміхнувшись, Альбіна все ж прийняла гостинець старенької. Та́ – показала рукою на будинок, в якому оселилась Альбіна з родиною, щоб переконатися в своїх здогадках. Альбіна ствердно кивнула головою.
- Арва́д** командири… арвад командири ... – заглядала в очі бабуся і низенько кланялася.
Альбіна вловила слово «командири» і вже в свою чергу здогадалася, що про їх приїзд знають не лише в гарнізоні. Вирішила, що залишатиме очистки овочів для бабусиних тварин. Розпрощалася з новою знайомою та повернулася додому.
Лаваш виявився досить смачним і доньки з задоволенням його смакували, наче то були не прісні тоненькі перепічки, а якісь рідкісні солодощі.
В під’їзді почулися дитячі голоси, а потім – невпевнена метушня за дверима. Дівчатка побігли відчиняти двері, бо дуже кортіло познайомитися та погратися з однолітками. За дверима стояли дві дівчинки з біленьким кошенятком у руках.
- Це ми вам принесли – повідомили гості.
Кошеня Альбіні не сподобалося. Одна половинка мордочки темніла чорною плямою, крізь білу шерстку тваринки цяточками пробивалися блішки. Та дівчатка так зраділи дарункові, що її відмова призвела б до плачу.
- Ми його ввечері викупаємо, мамусю! – запевнили Альбіну і гуртом побігли у двір.
Кілька днів пішло на облаштування квартири, розбір речей. Дещо з меблів довелося виписати в тимчасове користування зі складу, бо своїх виявилося замало для нової квартири. Все ж одна спальня залишилися пустувати, доки Сергій не отримає підйомну допомогу.
Обідня перерва в частині тривала дві години – справжня тобі сієста.
Спека по обіді була нестерпною, повітря нерухомим. Лише під вечір з Апшерону налітав вітерець, який має назву «бакинський норд».
Якогось дня після обіду Сергій разом з заступником по тилу підполковником Задонським зібралися їхати в сусідній гарнізон, з якого в їх містечко подавали водопровідну воду. Напір в кранах був зовсім слабким. Заповнити титани та баки водою про запас, виявилось неможливим. По телефону з водонапірної станції запевнили, що вода подається в нормальному режимі, а чому не поступає в їх гарнізон – порадили розбиратися самим. В таких випадках комусь із тиловиків доводилося їхати вздовж водоводу шукати порив: труби, прокладені через пустелю, лежали на поверхні, оскільки морозів в цій місцевості не буває, то ж і загрози замерзання води в трубах не існує. Альбіна попросила, щоб Сергій взяв її з собою, хотілося заїхати на базар, що знаходився десь в районі водонапірної башти, та купити фруктів. Сергій не заперечував, дружина Задонського теж зібралася за покупками.
Альбіна зацікавлено розглядала пустелю, бо із-за домашніх клопотів з облаштуванням за межі гарнізону поки ще не виїжджала. З заходу горизонт закривала гряда пологих голих гір, вулканічного походження. Підійматися в гори задля цікавості не радили, бо в них трапляються пустоти, і необізнана людина запросто може провалитися крізь землю. Неподалік від дороги височів молодий діючий грязьовий вулкан. Він випинався сірим прищем на тілі пустелі, а з його кратера витікала густа темна маса, яка спускалася схилами вулкану та роками тверділа під палючим сонячним промінням. Таким чином за тисячоліття виростали серед пустелі гори: де – суцільною грядою, а де – поодиноко, як та, названа Заячою гора, що височіє на шляху від гарнізону до моря.
- Наші дітлахи потайки бігають на Заячу гору та, забавляються спостерігаючи, як загоряється від сірників газ, що виходить з-під землі крізь невеличкі кратери разом з багнюкою, ̶ пояснювала Альбіні Валя, дружина Задонського.
- То це ж, певно, небезпечно? – захвилювалася Альбіна.
- На горі є вже второвані стежки, якщо не відволікатися далеко в бік, то нічого не трапиться. На такий вулкан, як оцей, звичайно ніхто не полізе.
Неподалік стадо верблюдів смакувало колючкою. Під’їхали ближче.
- Трясця твоїй матері! – разом вигукнули чоловіки.
Верблюди смакували не лише колючкою. Вони оточили невелике озерце, що наповнювалося водопровідною водою крізь отвори в трубі, просвердлені ручним коловоротом. Між ніг у верблюдів метушилися вівці, а поруч із молодим чабаном дрімав сірий ослик. Чабан, зрозумів, що піймався на гарячому і бурмотів у своє оправдання:
- Тварини теж пити хочуть…
Підвівся із землі та заткнув отвори дерев’яними кілочками.
- Треба відправити слюсарів, щоб залатали труби, схоже «мамеди» тут постійно користуються безкоштовною водою, ̶ зробив висновок тиловик.
- А чому зразу «мамеди-мамеди»?! - обурився чабан.
- Ну, не «івани» ж?! Бач, ще й ображається! – підвищив голос на азербайджанця Задонський.
Поїздку на базар довелося відкласти до вихідних. Їхати далі до водонапірної башти, вже не мало сенсу, треба ремонтувати трубу, щоб не залишити гарнізон без води.
Через кілька днів Альбіні подзвонили з відділення кадрів, що в стройовій частині появилася вакансія. То ж, якщо є бажання, можна підійти в штаб, щоб оформитися на роботу. Зрадівши, Альбіна причепурилася, та побігла до управління бригади. Дорогою здибала командира гарнізону, що якраз вийшов зі свого будинку. Він очікував наказ про призначення на нову посаду в Росії і разом з дружиною почали збирати речі. Полковник був такого ж зросту, як і Сергій, тож майже на голову вищим від Альбіни.
- Альбіночко! А це що таке? – злякано здивувався чоловік, помітивши у неї кілька сивих волосин. – Звідки це в тебе вже сивина?
- Та старію ж… ̶ відповіла зніяковівши жінка. Це в неї – родинне, і мама і тато теж рано посивіли.
- Розказуй-розказуй… А то я не бачив, як лейтенанти облизувалися під час ранкового шикування, коли ти на днях проходила повз плацу в штаб.
- Ой умієте ви, товаришу полковник, підняти жінці настрій! – задоволено засміялася Альбіна. – Дякую за те.
- Та кажу, як є. А сивину підфарбуй, щоб ніхто й не здогадувався. До речі, в своєї дружини ще не знаходив, хоча вона й старша від тебе.
Посада була військовою, Альбіні дали перелік документів, необхідних для подання до військомату. За кілька днів вона разом з Сергієм на службовому автомобілі поїхали до Локбатану, в передмістя Баку, де розташовувався їх районний військовий комісаріат.
Не зважаючи на те, що Нагірний Карабах знаходиться далеко, в столиці в усьому відчувалася підвищена бойова готовність. Вулиці патрулювалися озброєними військовослужбовцями, на перехрестях та майданах лякали бронею та дулами танки і БТРи. То тут, то там стояли гуртами або сиділи навпочіпки колом місцеві цивільні чоловіки. Вони похмуро спостерігали з-під лоба за діями військовослужбовців.
- Невже все так серйозно? – запитала Альбіна у чоловіка.
- Війна йде справжня, очікувати можна всього… ̶ скупо відповів Сергій, зиркнувши на єфрейтора Хайдарова. Той тепер був його водієм.
- Не хвилюйтеся, тьотю Альбіно, ми ж – озброєні, ̶ зробив спробу заспокоїти дружину свого командира хлопець.
Альбіна ледь стрималася, щоб не присхнути сміхом. Ще ніхто, крім однолітків дочок, на називав її тіткою. Та що поробиш, потрібно звикати – не виключено, що у хлопця мати такого ж віку, як і вона. Заміж узбецькі дівчата ж виходять рано.
Особову справу оформили напрочуд оперативно, комісар сам контролював процес. Теку з документами видали на руки. Глянувши на неї вже в УАЗику, Альбіна з Сергієм засміялися. На приклеєному прямокутнику аркуша був надрукований напис: «Прапорщиця Ковальчук Альбіна Михайлівна».
- Певно в Закавказзі крім прапорщика є ще й таке військове звання: прапорщиця, ̶ прокоментував чиюсь помилку Сергій.
За кілька тижнів командир гарнізону розпрощався з підлеглими і Сергій приступив до нової посади. Альбіна, як пророкувала колись сусідка по гуртожитку, стала «першою леді гарнізону».
* сестра (азербайджанське)
** дружина (азербайджанське)
Далі буде.
ID:
473807
Рубрика: Проза
дата надходження: 20.01.2014 14:09:29
© дата внесення змiн: 20.01.2014 14:11:36
автор: Галина_Литовченко
Вкажіть причину вашої скарги
|
гарно,читаю 
