|
На межі двох світів
В затоку зайшли косяки кефалі. Надвечір із-за мису, що випинався в море червоним глиняним тілом, з’явився невеликий тральщик. Зробивши коло, поставив пастку для риби і залишив над хвилями клуби чорного диму відпрацьованої солярки. Берегові рибалки – навпаки: заходилися змотувати вудочки та вкладати спінінги в брезентові чохли. Яка то вже рибалка! Згодом берег опустів. Тишу розраджував лише плескіт морської хвилі та, час від часу, стрекіт прикордонного гвинтокрила. Коли вже зовсім стемніло, поодаль від берега засвітилися вогнями ще кілька риболовецьких баркасів.
Мар’яна закінчила доукомплектовувати білизною та посудом затишні номери приморського пансіонату і налаштувалася на відпочинок. Сторож Петро Степанович повісив на ворота масивний замок та ввімкнув вуличні ліхтарі, що освітлювали набережну та територію. До заїзду відпочиваючих залишалося не так багато часу. Зміна триває до восьмої ранку. Раз-по-раз Мар’яна проходила довгими пустими коридорами, заглядаючи в кімнати: чи не забула щось занести?
Після зими приміщення пансіонату ще не прогрілися і в корпусі було доволі прохолодно. Накинувши на плечі теплий вовняний жакет, дівчина, яка працювала тут вже не перший рік черговим адміністратором, вийшла на поріг. Запахи моря, риби, молодої зелені вкотре нагадали Мар’яні про переваги «аборигенів» приморських місць над тимчасовими мешканцями, що приїжджають із задимлених міст, з їхнім побутовим комфортом. Тут, навіть, повітря кришталево чисте, просіяне крізь решето зоряних променів…
Вогні з риболовецьких суден по-сусідськи привітно підморгували берегу. Присутність в морі рибалок, хоч і на чималій відстані, заспокоювало Мар’яну: все ж не самі вони зі Степановичем у цьому темному нічному довкіллі. З протилежного берега затоки періодично посилав у морську темряву промені світла старенький маяк.
Дівчина повернулася до приміщення, замкнула зсередини вхідні двері і зручно вмостилась на дивані в адміністраторській. Погортала кілька глянцевих журналів та, не знайшовши нічого цікавого для себе, розчаровано опустила їх на підлогу. Довелось діставати з шафи старі, не до кінця розгадані кросворди. Все ж з ними час біжить швидше. Хоч ніхто не завадить трохи і подрімати, та вже пора звикати до безсонних чергових змін.
Під вікном неспішно пройшов Петро Степанович, посигналив у вікно адміністраторської ліхтариком та завернув за ріг будівлі. Мар’яна скинула м’які зручні кросівки, заховала ноги під старенький картатий плед і закрила очі. Через якийсь час отямилась: от досада – все-таки заснула «на бойовому посту». Стрілки циферблату наручного годинника вказали вже на третю ночі.
Раптом якийсь незрозумілий звук на другому поверсі примусив Мар’яну стрепенутися. Дівчина скочила з дивану, босоніж кулею вилетіла в коридор і зупинилась перед сходами, що вели на другий поверх. Перша думка – хтось через балкон пробрався в корпус. Такі випадки траплялися в інших пансіонатах. На щастя, не в їхньому.
Піднявши голову, Мар’яна затамувала подих, прислухалась. Знову звук, схожий на скрегіт скла й металу. «Хтось потрошить склопакет», - виникла здогадка. Несподівано гуркіт пронісся через весь верхній поверх – з одного кінця в інший. Здавалося, розліталися в друзки почергово всі вікна пансіонату. А це вже небезпечно. Мар’яна відчинила вхідні двері і миттю опинилася біля старенького «Запорожця» сторожа – він стояв біля басейну між двома корпусами, схожими між собою. В автомобілі, зазвичай, Петро Степанович пересиджував перерви між обходами території.
- Петре Степановичу! Хтось б’є вікна на другому поверсі, - тремтячим, зляканим голосом випалила Мар’яна.
- Та що ти! Я ж тільки-но робив обхід, - не менш схвильовано і разом з тим не дуже переконливо відізвався сторож, неквапно вибираючись зі свого авто.
- Я не спала, Степановичу! Їй-бо, не спала! Там гуркіт стояв такий, що й мертвого підняв би на ноги.
Сторож ввімкнув свій потужний ліхтар і, освітлюючи ззовні один за одним просторі балкони, прискіпливо розглядав вікна та двері. Всі щільно зачинені, без найменших пошкоджень. Нічого не розуміючи, Мар’яна брела слідом за ним.
- Степановичу, клянуся вам, я не спала…
Дівчина почувалася ніяково.
- Давайте подивимося з середини. Що там могло статися?
Поруч з Петром Степановичем страх поволі відступав. Дівчина ввімкнула яскраве освітлення в коридорі і вже з неприхованою цікавістю оглядала разом зі сторожем номери. В корпусі стояла мертва тиша, в номерах панував абсолютний порядок.
- Степановичу, не спала я, – чомусь продовжувала виправдовуватися дівчина. І, схоже, з досади ладна розридатися.
- Ну, якщо буде боязко, приходь до мене в машину, - усміхаючись, запропонував сторож.
«Не вірить», ̶ зробила висновок Мар’яна. Піднявшись в адміністраторську, на всякий випадок прихопила старенький плед та перебралася в крайній номер, поближче до запасного виходу та «Запорожця». До самого ранку намагалася знайти пояснення незрозумілому нічному явищу, та так нічого й не придумала.
Коли надворі добряче розвиднилось, Мар’яна знову пішла довгими коридорами, уважно обдивляючись кожну кімнату, не забуваючи оглядати і санвузли.
«Душові кабінки! Всі до одної щільно закриті! Але ж ще ввечері вони були відкритими, я ж мило розкладала в мильниці…» - раптом спохватилася Мар’яна. Різко відчинила дверцята однієї з кабінок – і пізнала звук, який лунав уночі з другого поверху. "Хто ж їх закривав з такою силою? Може землетрус стався вночі – і дверцята прийшли в рух, стукаючись". Про свої здогадки вона розповіла Степановичу.
- А й справді, якийсь гул вночі доносився з моря, ̶ не зовсім впевнено відповів сторож.
З сусіднього корпусу у двір вийшла колега Мар’яни, та, як не дивно, нічого подібного в її приміщенні вночі не трапилося. Якщо то був землетрус, то чому його поштовхи відчувалися тільки в одному корпусі? Дивина! В журналі чергувань Мар’яна відмітила подію, що трапилася о третій годині.
* * *
В травні почали прибувати перші відпочиваючі. Одні вперше, але були й такі, котрі приїздили кілька років підряд. Видно, знайшли тут саме те, чого шукали. Серед них і Віра Михайлівна, балакуча москвичка, в минулому керівник дитячого оздоровчого закладу в Анапі. Вона оселилася в одномісному номері на другому поверсі.
- Ви для мене всі вже рідними стали, - сміючись та обіймаючись з працівниками пансіонату, радо повідомляла жіночка. – Я до вас, як до себе додому, повертаюсь!
Якось ранком, коли Мар’яна готувалася до передачі зміни, Віра Михайлівна з яскравим махровим рушником на плечах вийшла насолодитися свіжим бризом та скупатися. Зранку на морі завжди стояв штиль. Крізь прозору товщу води густими звивинами рябіло піщане дно, над яким зграйками плавали невеличкі рибки-барабульки.
- Доброго ранку, Мар’яночко! А ти знаєш, що у вашому корпусі живе домовий? – бадьорим, голосом повідомила Віра Михайлівна.
- Та чому ж радіти? – зблідла від такої новини дівчина.
- Ти злякалася? Це ж дуже добре: він же – ваш охоронець, ваш захисник! Значить, нічого поганого у вашім корпусі ніколи не трапиться! – урочисто продовжувала Віра Михайлівна.
- А чому ви вирішили, що то домовик? – знову запитала спантеличена Мар’яна, її таке повідомлення зовсім не тішило.
- А тому, дорогенька, що я його бачила, - спокійно, наче говорила про буденні речі, мовила жінка. – Вчора, перед тим, як лягти спати, я, як це роблю завжди, ввімкнула світильник у санвузлі і залишила відхиленими двері, щоб пучок світла трохи освітлював кімнату. Вже в ліжку перевела погляд в бік туалетного приміщення і побачила! Уявляєш, з нього вийшов високий чоловік. В променях світла я його чітко бачила! Вийшов і розтанув у повітрі кімнати…
Якби Віра Михайлівна була молодшою років на двадцять, то з цього приводу можна б покепкувати. Та жінці вже за шістдесят, і жарти можуть виявитися зовсім недоречними. Мар’яні відразу ж згадалася та загадкова ніч в порожньому корпусі.
- Це дуже добре, Мар’яночко, повір мені! – переконувала жінка. ̶ Гарного тобі відпочинку після зміни! – і жваво попростувала до берега.
Не встигла Мар’яна отямитися після розмови з Вірою Михайлівною – і, сидячи за столом, боковим зором помітила незнайомого чоловіка, який спускався з другого поверху зі старомодною великою валізою в руках. І костюм на ньому невідомо якого року покрою….
- Доброго ранку! А ви в якому ж номері мешкаєте? Коли поселилися? Щось я не бачила вас раніше, – звернулася Мар’яна, боячись, що хтось з керівництва може побачити дивного мешканця і запідозрити її в неуважності, а то ще й у порушенні порядку розміщення відпочиваючих.
- Можливо… Можливо й не бачила,… - чоловік загадково усміхнувся Мар’яні і вийшов крізь зачинені скляні двері та й розтанув у ранковому повітрі.
Невже той самий домовик?
ID:
458473
Рубрика: Проза
дата надходження: 04.11.2013 14:24:25
© дата внесення змiн: 16.11.2013 17:30:08
автор: Галина_Литовченко
Вкажіть причину вашої скарги
|
До речі, Валентин Бут подзвонив недавно. У нього проблеми з моб. інтернетом саме на сайті Клубу. 
Прозу пишу не так давно, до містики взагалі звернулась вперше. Погоджуюсь з коментарем Віктора, можливо буде й інший варіант розв"язки.
