«Схід – справа тонка…» Ця фраза – перше, що спливає на думку чи не кожній людині, котра торкається такої делікатної теми, як культура, звичаї та традиції народів Сходу. Достовірно писати про Схід може фахівець-східнознавець або людина, яка тривалий час мешкала в тих краях, досконало знає історію східних країн. Я не відношусь до названих категорій. В кінці 80-х років минулого століття за примхами долі разом із сім`єю приїхала на невизначений термін до однієї із закавказьких республік – Азербайджану до нового місця служби чоловіка. Нічним авіарейсом з аеропорту Луганська, де після закінчення чоловіком військової академії проводили чергову відпустку, через дві години опинилась в зовсім іншій природній зоні, іншому часовому поясі в оточенні гамірливого натовпу бакинських таксистів. Перше, що відчула, ступивши на трап літака, це – інше повітря. Густе, не по-нічному тепле з солодкуватим запахом суміші нафти і моря. Вздовж автомобільної траси Баку – Астара в непроглядній темряві пустельної ночі тьмяним освітленням виділялися лише нафтові вежі. Наранок із вікна нової оселі у військовому гарнізоні Пірсагат побачила «місячний» пейзаж: руда земля, пологі контури гір, утворених за мільйони років викидами грязьових вулканів, а вдалині ледь помітну крізь ранкове марево гостроверху гряду Великого Кавказу. І – красені верблюди! Звична до частих переїздів в північних областях Росії, місцевостях в основному лісистих, ці разючі зміни викликали захоплення. Все оточення – від незвичного пейзажу до зовнішнього вигляду місцевих жителів
здавалося суцільною екзотикою. Ті перші враження, які з часом набули
більш широких масштабів, залишилися на все життя. Через багато років, відновивши втрачені зв`язки з добрими приятелями – азербайджанською родиною з сусіднього з військовим містечком села Хидирли і почувши згодом в телефонній слухавці голос з азербайджанським акцентом, я вдруге пережила знайомі емоції. Так з`явився перший вірш «Дзвінок із Баку», який відкрив новий цикл «Закавказзя в спогадах українки». Сюжети моїх поетичних розповідей – це погляд зацікавленої української жінки на нове оточення, відносини з друзями, які належать до національності, етнічно далекої від української, але мають, як виявляється, багато спільного в ставленні до життя, до людини і до світу загалом.
Галина ЛИТОВЧЕНКО
