Ангел сидів, опустивши свої білі крила, і тихо плакав. В його очах відбивалась синь осіннього неба і потопала у сльозах. Плакав від розгубленості, безпорадності та гіркоти...
Маленька дівчинка, яку тримав все життя за ручку, відчуваючи тепло її пухкої долоньки, яка щиро дивилась в його блакитні очі і радісно посміхалась у відповідь на його усмішку, тепер, ставши дорослою жінкою, сиділа знервована, мовчки закусила губу, і латала дірки у своїй душі. Руки тремтіли, на пальцях виступали червоні крапельки крові і капали на душу. Кап-кап-кап... Сльози від болю наверталися на очі...
«Нічого! Ще трішечки...Скоро все мине! І все у мене вийде!»-думала вона.
«Не догледів, не зумів... Завжди ж старався бути біля неї. Як так могло статися?»-бідкався Ангел.
Вона підійшла до Ангела і втерла його сльози. Не плач, мій Ангелику, все буде добре! Краще вже полатана душа з Вірою, Надією та Любов’ю, аніж вишита зверху золотим бісером з гнилою серединою...
Ангел посміхнувся їй і взяв мовчки за руку...
Неперевершене сокровення, Наталю. 
