Ніч ... Вона сидить і дивиться у вікно. ... Милується зірками. В її очах блищать сльози. І раптом вона помічає, що одна з зірок падає. Вона не вірить в чудеса, але, піддавшись тиші, загадує бажання. Вона хоче побачити ангела.
Зірка впала ... Минуло 5, 10 хвилин. Все як і раніше. Ні, вона не розчарована, вона лише ще раз переконалася, що чудес не буває. Вона закриває вікно, повертається і ... втрачає свідомість. Коли вона приходить до тями, то бачить надзвичайно вродливого юнака, який чомусь весь у білому.
- Ти хто? - Схвильовано запитує вона.
- Той, кого ти хотіла бачити.
- Пробач, але я тебе не знаю. Як ти сюди потрапив?
- Для мене не існує перешкод. Я можу проходити крізь час і простір. Ти до цих пір не впізнаєш мене?
- Ні.
Юнак, весь цей час сидів на ліжку, раптом повернувся. Вона скрикнула і знову впала на підлогу ... Прокинулась вона вже лежачи на ліжку. «Значить, це був сон», - подумала вона.
- Ти помиляєшся. Все було на Яву. Тільки, будь ласка, більше не падай. - Пролунав голос з темряви.
У відповідь лише тиша.
- Ти Ангел?! - Нарешті запитала вона.
- Так, але чому ти дивуєшся? Я ж тут через тебе.
- Я ... Я просто не думала, що це можливо. А в тебе справжні крила? І де ти? Я тебе не бачу.
- Я з'явлюся, тільки якщо ти пообіцяєш більше не лякатися. А крила у мене справжні.
- Обіцяю, - тихо промовила вона.
Раптом посеред кімнати спалахнув яскравий світ, який поступово почав перетворюватися на того самого юнака.
- А чому ти не віриш у дива? - Спитав він.
- Не вірила, - поправила вона його - А як тебе звати?
- Ніяк ... У ангелів немає імен ...
- Ну, тоді можна я буду кликати тебе Олександром?
- Так.
- А я Альбіна.
- Значить біла?
- Ти про що?
- Твоє ім'я чисте і біле, прямо як сніг.
- А я і не знала, - чесно зізналася вона.
- Альбіна, а що таке Любов?
- А ти не знаєш? - Щиро здивувалася вона.
- Ні ... Ми, ангели, не вміємо любити, не вміємо страждати, плакати чи радіти. Ми навіть нічого не відчуваємо, не відчуваємо трави та сонячного світла. Ми просто існуємо. Ми вміємо тільки полегшувати страждання. Ти хочеш цього? - Спитав він.
Від раптовості питання Альбіна охолола, вона нікому не говорила, що сьогодні помер Артем. Вона намагалася бути сильною.
- Не дивуйся, я ж ангел, і ти кликала мене за цим, - відповів він на ще не задане запитання.
- Не хочу ... Вже не хочу .... А як він? - Тихо спитала Альбіна.
- Тепер він один з нас.
- Значить моє ім'я «Біла». А я схожа на ангела?
- Так, дуже.
Мовчання тривало не довго, але здавалося, що цілу вічність.
- Ти хочеш стати людиною? - Несподівано запитала вона.
- Чесно, кажучи, я б за це віддав.
- Правда, що можна помінятися місцями з ангелом?
- Так, лише за обопільної згоди. Але Ти навіть не думай про це!
Але було пізно. Альбіна вже підбігла до вікна.
- Чому? - Тільки це зміг запитати Ангел.
- Я люблю його, - сказала Альбіна.
- Але ж став ангелом, ти забудеш, що це таке!
- Мені вистачить і того, що я буду його бачити. Проща-а-а-а-й ...
Олександр навіть не помітив, як вона відкрила вікно і стрибнула. Він довго дивився вниз, а потім відчув, що вітер дме йому в обличчя, почув, як б'ється серце, і заплакав ...
ID:
176400
Рубрика: Проза
дата надходження: 09.03.2010 19:32:25
© дата внесення змiн: 09.03.2010 19:32:25
автор: Manunja
Вкажіть причину вашої скарги
|
