"Життя, Грицю, не виграшки, а дуже важка річ.
Якщо хочеш бути письменником,
Готуй напальник для серця,
Щоб видержало і не розірвалося..."
Григорій Тютюнник
- Гей, шинкарко, налий мені отрути !
Хай на завтра встану ледь живий,
А сьогодні я із імли посуди
Світ побачу радісний такий ! - знаний письменник Григір Тютюнник заглянув до шинку, де часто бував останнім часом.
- Ого, Григоре Михайловичу, Вас уже на вірші потягнуло. А як же ваша проза ? - молоденька й гарненька буфетчиця Світлана, що знала його, протирала ілюзорні грані бокалів.
- Еге, Світлику. Літературі, як і хлібу чи яблукам, потрібна погода...- задумливо сказав той.
- А яка тепер погода ? Здається, сонце світить ззовні...
- Твоє ім'я приємніше світить, аніж те радянське сонце ! - не втримався літератор.
- Дякую за комплімент, але я вже заміжня...
- Знаю-знаю, але не про те. Ось знову мою нову повість не взяли до друку. Вирішили правки зробити. А це все одно, що порізати душу...Кажуть, чому не пишу ідейних епосів про велич партії. Натомість величаю простого селянина...Не можу інакше. Вже який є.
- Не беріть так близько до серця...- старалася підбадьорити працівниця "веселого" закладу пригніченого майстра художнього слова.
- Занадто вразливий я...відчуваю людину як сіль - рану. Тому прийшов сюди, аби розвіятися...- Григір вже смакував гальбу свіжого пива, пахуча біла піна якого мов біла сторінка, котру треба було негайно заповнити. В залі відвідувачів ще не було, тому весь свій тягар негараздів бажано залишити саме тут.
- А де Ви пропадали недавно ? Не заходили до нас чомусь ?
- Їхав у службове відрядження на Донбас. Краще б туди не пхався.
- Чому ? - бармен вміла підтримати бесіду.
- Зросійщений він майже весь. Ще по селах де-не-де можна почути солов'їну, а в містах дуже сумно...- зітхнув понуро письменник.
- Маємо те що маємо...- відповіла Світлана і принесла ще одну кружку чудодійного напою.
- А знаєш, Світлику, де мож почути нашу мову ?
- В центрі Києва навряд чи...Хіба десь околицями...
- На Бессарабському ринку. Там такі милі жіночки продають різний крам. І там я відроджуюся морально. Навіть словечка цікаві знаходжу для власних новел.
- Який Ви допитливий у всьому...
- Якось так...Пишу, та кому воно потрібно. Люди повинні вкалувати, вкалувати, вкалувати, а потім померти...
-:Не кажіть отакої. Вас добре знають, Вас премією нагородили. Вас поважають і читають прості люди...
- Неси ще одну гальбу і тоді вже точно розвидниться...- залпом допивши бокал, майже врівноважений автор "Зав'язі" глянув у вікно. Звідти несміливо пробивалося весняне сонце. В його голові вимальовувалася черговий неординарний сюжет..."Що ж, спробую хоча б підтримати робочий настрій" - сам до себе промовив Григір, очікуючи рятувальну дозу променистого хмільного адреналіну.
-:Як скажете, Григоре Михайловичу. Бачу, Вам тут добре.
- Ти вгадала, моя прониклива. Тут я забудуся від червоної дійсності. Вона батька мого вбила і мене вже кривавим відблиском переслідує.
- Та якось буде, не може бути, аби ніяк не було...- вона спробувала ще раз підтримати душевний стан співрозмовника.
- Якось воно буде...- його осяяла блискавична думка...- От коли помру, хай крізь прах мого серця проросте дубовий корінь, а з нього вимахає велетенський дуб і хай його гілля піде на кілки - бити усіх черствих і тупих серцем людей...
- Та годі вже Вам про погане...Життя, хоч таке - с'яке, продовжується...
Стіни закладу вигравали дивними волелюбними ілюзіями. Магія алкоголю робила свою утопічну справу. Примарився комуністичний лозунг "Пролетарі усіх руїн єднайтеся", що висів понад вітриною з пляшками, зазвучавши як тост за упокій невдалої спроби змінити світ на краще.
- Неси ще...
"Зберігаються тільки народи - завойовники, себто тільки вбивці. Завойовані народи - скніють. Україна ніколи не була завойовником. Єдина її слава - історія козацького самозахисту. Забрати в неї це - і такого народу більше не існує."
Живописець правди і класик української літератури, твори якого перекладені багатьма мовами світу. Усе що писалося про українське село після дивовижного талановитого Григора є вторинним.
