- Як же тут холодно...Брр....- зуби політв'язня Валерія Марченка в пермському таборі вибивали химерну чечітку. Все пливло перед очима : дитинство, юність, перше кохання, навчання у престижному вузі, фатальний арешт...
- Именем советской социалистической революции за политическую клевету (яку таку іще клевету, бо українською говорив постійно) и буржуазную деятельность гражданин Марченко осуждён на 6 лет колонии строгого режима, а также ещё на 2 года общей ссылки. Приговор приведен в действие и опровержению не подлежит ! - прочитав з листка вбивчим голосом суддя вирок суду за 1973 рік.
- Я стільки не проживу, могли б дати менше...- іронічно посміхнувся підсудний.
- Будем перевоспитывать в духе ленинских принципов строительства эталонного общества ! - підсумував той же суддя.
" Вони з глузду з'їхали. Яке "общество" ? Це є тюрма народів. Може хоч книги вдасться з собою взяти..." - готувався до заслання правозахисник, що був дуже схожий на французького актора Бельмондо. Йому б займатися перекладацькою роботою десь у
цивілізованому суспільстві, натомість в тоталітарному треба пройти усі муки переслідувань та непокори.
- Та тут же щурі грають в піжмурки ! - отямився раптом Валерій. - Дайте мені хоча б якусь літературу ! - щосили крикнув арештант.
- Не положено ! - відповіли за тюремним віконцем.
- Коли у мене побачення з матір'ю ? -:перепитав відчайдуха.
- На следующей неделе !
"От і добре. Щось привезе мені прочитати із дому, може вдасться переклад зробити ? Потому конвой зробить обшук, забравши писанину...але мозок повинен працювати...- не здавався український патріот.
Він і в житті не відрізнявся богатирським здоров'ям, а в камері суворого режиму почав слабнути доволі таки швидко.
"Хай би все скінчилося врешті. Піду до неба у кращі світи, аби не мучитися з тими вандалами...- тяжкі роздуми переслідували Марченка. Виходу справді не було.
Радянська імперія не давала жодного шансу інакомислячим. Ну хіба привселюдно покаяння і співпраця з к д б. Такої ганьби не міг дозволити собі затятий критик русифікації. Отож довелося пройти через усі кола земного пекла, аби стати взірцем спротиву для наступних поколінь. Поки що фізичні та моральні тортури тренували кволе тіло.
Дух Свободи невидимими крилами то піднімав у висоту свого палкого прихильника, то раптом опускав у безодню. Марення Марченка рятували. За них шанувальник демократії несамовито чіплявся як за останню соломинку. Якийсь велетенський звір нещадно демонічно переслідував його, пазурі розпустивши, намагався зловити. Немов би розгорталася казкова баталія з нещасливим кінцем. Але Добрі Сили ставали на допомогу і ось уже шаблями рубали голови тому страшному червоному дракону. Та, виявляється, марно. Голови знову й знову виростали - множилися і вівся черговий кривавий бій...Цей містичний сюжет надихав - створював умови для подальших дій. У темряві виразно іскрили воїни - цитати із нетлінного "Кобзаря". Їх ворожі елементи намагалися спалити як колись славну козацьку столицю Батурин. Епізодами ширилася "зрада". Грузинського терориста кобу засудили на тривалий термін за пограбування банків, німецького агента ульянова не пустили мокшанські прикордонники і він в Женеві спився від неможливості реалізувати вчення марксизму...Європейці на таку аферу не повелися. Тінь першого Президента УНР Михайла Грушевського вийшла із історичного забуття, особисто пішла обороняти Крути від більшовиків, закликаючи підлеглих створювати професійну армію для молодої республіки...Привид Симона Петлюри вже домовлявся про зброю для Січових Стрільців із закордонними постачальниками...Петра Болбочан не був розстріляний своїми ж недалекоглядними керівниками, а став великим полководцем, що розбив кляту східну орду під Харковом...
Будапештське повстання 1956 закінчилося перемогою волелюбних угорців, адже він писав до Центру, аби вивести війська Варшавського договору звідтіля. За це йому приписали ще додаткову кару...
Усе скінчилося восени 1984 року після другого арешту, коли відмовили нирки. Матері вдалося перепоховати Сина-Героя українській землі. Тепер його незламний Дух витає десь по київських околицях і намагається захищати візуально нещасні терени від новітньої російської агресії...
За дивним збігом обставин, суддя Григорій Зубець, який головував при винесенні фактично смертного вироку для дисидента у березні 1984 року, назвавши його "особливо небезпечним злочинцем", пізніше зробив блискучу кар'єру юриста в новітній Україні, має різноманітні державні нагороди...і спокійно доживає похилі роки в комфортних умовах.
"Я вірю в Бога, вірю в добре начало людини. Винним себе не вважаю, бо старався робити людям тільки добро. Держава завинила перед громадянами в мільйон разів більше, аніж ті перед нею. До кінця днів своїх буду протестувати проти несправедливості..." - останні слова Валерія Марченка на вищезгаданому судилищі комуністичного свавілля.
