життя має фантастичну властивість підсувати нам обломи у найцікавіший і найнепортібніший момент.
в середу буду у Львові... тому дико намріяному і некоханому місті, де мені було так гаряче минулої весни... де все було настільки вперше, що сьогодні згадую мало не зі сльозами на очах...
хоча нічого, власне, й не було. попіл розвіявся за вітром, а помережаний невдалими римами та особистими записами нотатник давно дрімає на полиці разом із десятком таких самих у пластикових обкладинках різних кольорів... який тоді тягала всюди з собою? жовтий чи червоний? зі сріблястою спіралькою чи з чорною?
не хочу туди їхати. взагалі не хочу нікуди їхати... мені зручно тут, у маленькій затишній нірці, з галімим інетом і не кращими віршами.
швидше б виконати всі формальності і гайнути в село. бабця, червонобокі вишні і деякий час абсолютного спокою, без думки "а треба ж якось жити" і "не вічно ж тобі сидіти за компом і час від часу займатися імітацією діяльності" - маленькі радощі... як приємно інколи зникати з чийогось життя і відчувати полегшення.
