- На початку 1989 р. наш батальйон спецназу стояв тижнів зо два на Салангу, прикриваючи вихід останніх радянських колон з Афганістану. Потім на своїй "броні" маршем відправилися до Хайратона. Прибули 14 лютого, з ранку привели себе в порядок, відносний, звичайно. Підходить комбат: "Купрієнко, Сергачев, будете асистентами при прапорі". Я не мав ніяких ілюзій з приводу того, що мені ця честь була надана за якісь особисті заслуги, ніби я був особливо героїчним офіцером... Загалом же суть не в тому, на якому БТРі сидів, - на першому або останньому. Мабуть, я просто зростом і фактурою вдався….
Поки стояли, хвилин п’ятнадцять поспілкувалися з Громовим. Про що? Так так, про всякі дурниці. Подивився він на мою кепочку – пом’яту, зношену, запрану - і сказав, щоб замінив - телебачення все ж таки буде і таке інше. Я, звичайно, пройшовся батальйоном, подивився - у всіх такі ж. Повернувся, зробив вигляд, що знайшов кращу. Громов поглянув, нічого не сказав, відвернувся.
Якось було все похабненько зроблено. Ми не відчули реально, що ми повернулися, коли перетнув межу, здається - глиба з тебе звалилася. Хто б там що зараз не вигадував, але не було у мене такого відчуття, що все, кінець війні. Та й не тільки у мене. Полегшення не було, такого, знаєте, видиху – відвоювалися, сокира війни закопана, тепер ми на Батьківщині! Зразу ж після цього так званого мітингу відправили нас у бік Термезу, кілометрів за дев’яносто. Куди приїхали - не знали, всім, хто зустрічав нас з Афгану, теж нічого не пояснили. Стирчали там аж до середини квітня, бойового духу вже ніякого не було, додатково всі відпустки заборонили.
В нашій розмові ми зачепили і нашу сучасну армію……
– Я не хочу нікого образити, але зараз армія – якась дуже вже смішна, -- без тіні жарту, навіть якось сурово, відповів Вячеслав, -- Зрозуміло, що армія – дзеркало держави. А, дивлячись на сьогоднішню армію, видається, що «державні штани» тріщать по всіх швах. Якби мене запитали про оцінку сучасного становища української армії, я б більше двійки ніяк не поставив би. За рік служби солдат ніяк не сформується. Тим паче, що хлопці мають постійні відпустки, ніяких тобі нарядів, навчань….. Нічого нема!... Просто відбувають срок. Це не армія, а просто відмивання грошей і втрата часу. Щодо професійної армії, то вона сьогодні знаходиться в підвішеному стані: незрозуміло, чи то вона вже є, чи її ще немає, а чи може, вона й не потрібна нікому….. Коли виходив із Афганістану – був двома руками «за » професійну армію. Але на сьогоднішній день – це утопія. Хоча б через те, що ментальність українського (та й будь-якого слов’янського народу) тримається на тому, що чоловік – це і захисник, і батько, і пахар….Тобто, в основі армії лежить козацтво: жити хутором, пахати землю, виховувати дітей, у свята напиватися до безпам’ятства, лупити жінку, ганяючи її з дітьми навколо хати (або, навпаки, втікаючи від неї), а коли ворог нападає – вили, сокири в руки – й давати відсіч. А потім знову повертатися до землі. Інколи, щоб не втратити бойовий дух, непогано й самим на когось напасти. А професійна армія – це не для нас.
Звичайно, я не міг обминути питання «дідівщини», яка сьогодні набула таких жахливих форм і розмаху, що не налазить ні на яку голову. Тут В’ячеслав був безапеляційним:
– Дідівщина», як явище – це несправедливість і знущання. Цим користуються негідники, які прикривають і компенсують свою моральну ущербність. Але, на жаль, цьому ганебному явищу, на мою думку, якоюсь мірою сприяють і закони. Повинні бути діючі закони, які б чітко формулювали механізм взаємостосунків між командирами й підлеглими, між самим військовослужбовцями.. Діючі, а не на папері, -- наголосив колишній офіцер, який не за чутками, а на практиці й власному досвіді знає проблеми армії., -- Кожен командир розуміє, що мало віддати наказ – треба ще й добитися його виконання. А для цього повинна бути повага! Це раніше накази командира виконувалися беззаперечно. А тепер кожен наказ можна заперечити, подумати: виконувати чи не виконувати. А коли такому розумнику намагаються пояснити його неправоту, відразу кричать: «дідівщина!!!». Можна послати командира подалі…. До цього тепер привчають змалечку, торочачи про права дитини, людини тощо. То про яку армію може йти мова?! Де вона?! Якщо немає єдиного керівництва, єдиних завдань і розуміння значимості.
Ось на такій сумній ноті закінчилася наша розмова.
|
|
