"Час шелестить секундами, акуратно вкладаючись до шкатулки пам’яті. Колись, через багато років, ми обов’язково будемо в ній ритися, відшукуючи знакові миттєвості минулого, щоб ще раз їх пережити. Зустріч друзів – це завжди резонанс споріднених душ. Зустріч бойових друзів – це дзвін, який лунає в наших серцях і дає сили жити, це реквієм за тими, хто не повернувся з завдання"
Подзвонив мені старий товариш , давно не бачились……дуже давно не бачились….домовились підемо на каву , посидимо згадаємо молодість, адже так давно не бачились.
Сидячи за «чашкою» кави в тихому львівському кафе товариш почав розповідь.
Він все життя марив небом, мріяв про Рязанське училище ВДВ, але туди у військкоматі не було рознарядки. Із того, що запропонували – вибрав Київ командне загальновійськове командне училище. Вступив без проблем, набравши 19,5 балів при прохідних 17,5. І відразу – на розвід факультет. Навчання давалося легко, йшов на медаль, але майже перед самим випуском, командир, ніби вибачаючись, пояснив В’ячеславу, що у них – «перебір медалістів» і комусь треба буде поставити «четвірку». Цим «кимось» виявився саме він.
Вже за півроку до випуску нас розподіляли у війська спеціального призначення, хоча готували як офіцерів військової розвідки. Але вже щосили йшла "неоголошена війна", було негласне розпорядження "перегнати" всіх офіцерів-спецназівців через Афган для придбання бойового досвіду. На початку 1980 р. в Кабулі стояла всього одна розвідрота, до 85-го по всьому Афганістану було вже вісім батальйонів. Задача спецназу полягала в запобіганні доставки з суміжних територій зброї, боєприпасів, тобто перекритті караванних маршрутів, знищенні бандформувань, які дуже активізувалися в прикордонних районах.
Що можу сказати про нашу підготовку? У нас був достатньо високий професійний рівень і, що саме головне, сформований абсолютно специфічний, особливий дух розвідки, в основі якого лежали самостійність в ухваленні рішень, готовність узяти відповідальність на себе, сміливість, перехідна в зухвалість, без якої в спецназі взагалі робити нічого, авантюризм, якесь... нехлюйство, чи що (як це не дивно, в найкращому значенні цього слова). Все це повною мірою могло виявитися саме на війні, тому що війна - це завжди нестандартні рішення, нестандартні ходи. Тому іноді просто смішно виглядає війна в кіно, коли все просто і зрозуміло. В бою, навпаки, все непросто і все незрозуміло, і головне тут - розібратися, що потрібно робити. Чи то стріляти, чи то бігти, чи то віддавати якісь команди... Це найскладніше, але,, ми були готові до цього.
Відразу після закінчення училища потрапив в Туркестанський військовий округ до міста Черчик, в учбовий полк спецназу. Саме там готували молодих бійців до відправки в Афганістан.
– Було дуже тяжко морально, -- згадує колишній офіцер розвідки, --знати, що багато з твоїх бійців загине. Тяжко було готувати їх на загибель, хоча в душі сподівався на те, що саме ці хлопці повернуться додому не в «чорних тюльпанах».
Через два роки служби, в 1987 році відбулася планова заміна загиблих офіцерів (вони відбувалися з жорстокою періодичністю) й В’ячеслав потрапив до Афганістану на заміну загиблому лейтенанту Олексію Трохимову.
|
|
