Наше житття насправді таке дивовижне і технічно майже фантастичне. Подумати тільки, достатньо одного дзвінка і ми чуєм рідний голос, що доходить до нас за тисячі кілометрів. У нас із крана тече справжнісінька вода, а вогонь в домі зявляється від нажимання однієї лишень кнопочки на кухонній плиті чи запальничці. Намне треба організовувати жнива, щоб отримати бухенець хліба. Випасати худобинку аби отримати склянку молока. Полоскати коноплі щоб мати потім в що вдягнутись. Та й коней не треба в хаті тримати шоб до сусідського села дібратись. Ми живем бензином. В наших жилах двухполюсні струменеві і кабельні сітки. Гаманці переповнені пластиковими карточками. Про нас можна дізнатись лехко зайшовши в будь-яку соціальну мережу. Там же ми зтими ж мінімальними зусиллями можем спокійнісінько найти усіх зким ми в дитинстві в пісочку копирсались. Лехке життя. Час свободи. Зайшов в супермаркет і повен кошик продуктів у нас на столі. Літак доставить нас в будь-яку точку світу скоріше ніж ви встигнете електричкою в сусіднє місто катнутись. Відстаней немає. Час супершвидких подій. Та в туж секунду час самотностей. Відстані..
Молоді люди сивіють і жиріють безцінно просиджуючи за екранами своїх нет-буків, незауважуючи рідної мами на кухні. Маси людей преміщаться зранку в метро на роботу а ввечері назад, так і не помітивши поряд іншої душі. А навіщо питається? Адже він мені чужий. Древні вважали що соцім поселення не повинен перевищувати 1000 особин. Така схема дозволяє уникнути грабіжництва, злодійства а разом з тим самотності і відчуженості. Та не зараз, не сьогодні. Раз в тиждень в тусовці друзів ведуться пусті балачки, про події в ближніх клубах і бійки попід общежитіями. Найкращі друзі змінються в залежності до хвиль наших міграцій. А ми стоїмо одні одні сінькі у вирі всіх суєт.
Неправда що цього ніхто не помічає, не відчуває, не зауважує. Та не зважає. Життя це складно. Це не поле перейти. Кажуть. Головне собіввірвати побільше. Думають. Чим більше місто тим більше навкруг можнапомітити сірих роздратованих нещасливих обличчь. Не маючи притулку ані вдома ані за його дверима. Лише одиниці зустрічаються на переходах проспектів і ви бачите запах житт від них лине. Та це скоріш виняток, та й він не ахті сприймається нашим суспільством. Та бачачи їх точно знаєш, ці точно знають слово на букву л. Без цього їхнє життя просто механічні рухи. Та ми ж не роботи. Не механізми. Поки що.
15.04.10. Харків
Додати коментар можна тільки після реєстрації Зареєструватися може будь-який відвідувач сайта.
