Були часи, на зорі мого розвитку як фотографа, я мав нагоду працювати в фотосалоні. При чім що в неабиякому салоні, а в Профото, найомріянішому центрі фотовсього. Ще коли я на першому курсі університету учився часто приходив утди медитувати на камер-красунь які там крутились на своїх пєдисталах прилавочних вітрин. А вже за якісь лічені роки я вже сам консультував людей яку ж їм модель найкраще взяти аби задовільнити свої сильні амбіції і вибагливі потреби гурмана-фотолюбителя.
Коли в країні настали важкі часи я вже ховався тут в своєму маленькому фотораї. Власне тут я й пройшов важливу частину курсу молодого бійця, щоб колись з гідністю міг назвати себе як говорить славний Івано-фрвнківськ – світлописцем. Як відомо коли ти знаходишся в системі для тебе відкриваються небачені раніше обрії заборонених територій. Як сьогодні памятаю у фестивальні дні я вирушав у мандрівки беручи з собою десятками (!) прострочені ексклюзивні плівки і полював за кадрами не обмежуючи себе в метражі плівок.
Та було щось у тому центрі таке чудне що з самих початків кинулось мені в око. Це була славна стіна памяті і фотоісторії колективу нашого центру. Цей салон працює одним з перших в Тернополі і за стіною прилавка існувала наша приватна територія, де власне на стіні й було вщерть усе заповнено наліпками і світлинами найрізноманітніших часів і форматів. Така собі приватна історія світлинок різних усміхнених обличчь, які пройшли тут важливу частину свого життєвого шляху. Тепер мої сюжети теж там висять, уже як минуле, як вчорашній насичений пригодами день.
Саме там зі мною сталось одне дуже потішне прозріння: одного разу хорошої пообідньої днини я стояв перед тисячами фотографій і непоспішаючи жував свою улюблену вегетеріанську піццу «Неаполітанну» з найпамятнішої піцерії в Тернополі – «Каштан». Когось з них я незнав, і не памятав, когось не знав навіть як звуть, потішно було розглядати директорат на світлинах різних професійних святкуваннь, в житті таких суворих і серйозних, а тут простих і відкритих, з кимосб з персоналу я вже завязав теплі стосунки, ба навіть здійснив ряд мандрівок, когось я просто проскакував погляд а на комусь зупинявся і довго затримував свою увагу, все залежало від відтінків спільних стосунків. О тут мене й осінило!. Зазвичай, коли розглядаєш сотні очей то чомусь завжди вибираєш оті, які найрідніші і найблизькіші, якими можеш любуватись досхочу. І в тих випадках ти ж уже не зважаєш на недоліки носа з горбинкою, накапловухість чи не симетричність обличчя. Це ж твій друг. Це особа близької дистанції. Це рідне і край (буває навіть рідніша аніж рідний брат!) О тоді й засвітилася думка. А якщо дивитись на ці всі очі з розумінням, що кожна з цих людинок є для когось найнай, особливішою. Буває шо я собі видивляюсь когось одного, а поряд колега шукає чима когось зовсім іншого. Так от це напевне складно уявити, але якби можна було б дивитись на всі фотографії з свідомістю «най-най». Тобто так ніби кожен тобі хороший друг. Ти дивишся в очі кожному і бачиш саме ту зернину симпатії яка тебе так приваблює. Ухх! Коли хвилі цих почуттів нахлинули на мене я довго не міг відійти від такого бурхливого й радісного тріпу.
Пройшли роки. Вже декілька зим я не приходив до цього фотосалону. Можливо там ще висить моя фотографія а можливо там вже йпомінявся план приміщення. Якби там не було а та концепція лишилась товстим помітним шаром на поверхні мого філософського стрижня. І відтоді я частенько полюбляю заглядувати у вічі перехожим, незнайомим і випадковим «одноразовим друзям» (людям відкритим системам, яким при зустрічі даєш так багато бо розумієш шо ніколи вже не зустрінешся з ними). Така система бачення всіх дозволяє одразу зазирнути за усі вуалі нанесені природньо чи штучну на блускучу живу іскринку у нас всередині. Буває і таке що не вдається побачити, то означає шо людинка сама не хоче запоршувати у своє життя. Любов.
Absolutetruelove.
Тернопіль 12.04.10
Додати коментар можна тільки після реєстрації Зареєструватися може будь-який відвідувач сайта.
