Сьогоднішній вечір виявився напрочуд сірим, як на тепле приморське містечко. Хоча був лише початок липня але саме нині повітря пахло по осінньому якось. Дівчинка була вдягнена в лехкий зелений піджачок і гіппівські бриджі. Шию завивала світло-карамельна хустка. Та про холод дівчинці не йшлося. Скоріш їй було просто ніяк. Доходив до кінця щеодин непевний день непевного сезону. Літо – це сезон пауз пора вдивлятись в гущу напрямків свого життя і вибирати в якій тональності закрутиться тональна гра нашого життя, коли натиснеться кнопка спуск.
Оленка сиділа на ще теплому прибережному камінні вздовж прибережної лінії. Хвилі щось монотонно нашкрабували собі на мокрому піску. Як відомо пташки уже в цей час тихенько мугикають в лонах своїх сімейних гнізд. Подекуди ще чутно було гарлатання заблукалих голодних чайок. Схоже якраз починався відплив. Час од часу яказ зухвала хвилька ще пробувала дотягнутись до босих ніжок Оленки. Та марно. Оленка здається навіть на це не зважала. Тількки коли уже вода й справді збила босоніжки з зігрітого сонцем каміння дівчинка неохоче вернулась поглядом у цей світ, щоб спуститись метрами нижче свого містечка і зловити капчики які схоже уже ледь не вирушили у мандри до теплих берегів Туреччини. Дикі пляжні місця замістя уже давно спорожніли. Скоріш за усе всі розбрелись по нічних завідєніях і пабах. Нині здається п’ятниця, отже за якусь годинку до набережної вернеться уже зпянілий ілюзорно-веселий люд, і як звично багато хто лишиться тут аж до самого світання. А поки що вона ще має трішки часу побути на одинці. «Хоча який час?!», - подумала дівчинка. Усі оці часові перипетіїї уже давно запутали її збентежену голівку. Вона якраз завершує четвертий курс престижної академії мистецтв. Часи коли ще так багато шляхів відкриваються перед молодими й спраглими очима. Тоді, коли ізраїльські солдати і солдатки тільки закінчують військову службу державі, наші українські діти уже стоять на порогах серйозного життя, яке так і норовить затягнути у свій коловорот подій. За тиждень останні державні іспити. Попереду ціле літо сповнене нових пригод і враженнь. Можливо ще декілька драйвових галопних і автостопних мандрівок по хребтах бабусі – європи, напевне тиждень другий у Лисій Бухті Кримського Королівства антиглобалістів, очевидно фестивалі, і не один і не два, а ще ж дачні вихідні на картопляних грядках, дайвінг з батьками в Єгипті і нові перформенси з друзяками на промзонах. І ще.. та багато зрештою незвіданого як завжди відкривається. Але чого це все якось так негучно і сумно звучить? Немає отих раніше завжди присутніх внутрішніх фідбеків і передчутних мандражів. Так буває не часто, тільки коли рушаться міцні стрижневі палаци. Ну от посипався..
Її вже знають різні поважні кола академхудожників. Дехтодавно кидає на неї оком з СХУ (Спілки Художників України). В доробках зростають ряди поважних перших але сміливих виставок. Щорічні участі на міжнародних бієнале, де вже теж є що називається свої люди. Навіть смішно говорити про те що у багатьох кав’ярнях рідного міста уже порідному красуються перші роботи молодої художниці, які вже для деяких стали візитівкою. Це все потроху зробило її ім’я брендом. Ще поки молодим і молодим, свіжим, зате амбіційним і головне бажаним. Ось це напевне найпрекрасніше відчуття для справжнього художника, який відчуває що творіння і справді мають цінність і відгук у народу. Подекуди на стінах ще полишались її ранні «авангардні» проекти тепер уже відомої у столиці майстрині. Якось потроху заповняється її ніша в суспільстві. А це дарує певність рухам і віру у майбутнє. Нещодавно, напочатку цієї весни одна мистецька берлінська контора дала їй стипендію, і Оленка ще на півроку поїде за кордон продовжувати торувати давно вибраний шлях. У неї хороші батьки, які вельми втішені досягненнями єдиної дочки. До слова якраз на торішні іменини подарували їй нову свіжу й комфортну маленьку майстерню. Радощам не було краю. Оленка була настільки втішена, що лишилась нічувати поряд з новими роботами аж на цілий тиждень. Молода. Вродлива. Світла й розумна. Так про неї відгукуються викладачі і колег з академії. Десятки вірних друзів, знання 5-ох мов і заледве 24 роки..
Це було все те про що вона ще здитинства мріяла почитуючи сковороду і сродність та призначення в житті. Та якось шось гуділо всередині а значиться пустка росла. Давно розумілося що не хлібом одним і пензлем житиме людина. Вона часто бачила сльози своїх куліжанок, які бідкались на здавалося б просто беззмістовними проблемками. Але Оленка була наче іншою, трохи вищою, дівчинкою з верхніх поверхів, ви розумієте. На 15 см завжди відірвана від землі. Такі полюбляють сидіти на дахах при заході Сонця, такі бігають полями збираючи квіти на вінок, такі збирають з бабусею суниці у соснових лісах, і такі займаються йогою Кримських плато. Дівчинка була дуже світло-позитивною, внутрішньо світлою і трішки дивакуватою . Могла часто сказати таке що просто з ніх збиває і надовго заставляє задуматись її друзів. Але всі сприймали це як належне. Дівчинка-посмішка.
Тільки не сьогодні. Ще вчора відчула щось не ладне (бо завжди мала хорошу інтуїцію). Але ж як так сьогодні ж трьох-річний ювілей які вони з Юрчиком мали відсвяткувати разом в улюблених і віддалених прибережних кам’яних квартальчиках. Відсвяткувати вдвох з бананово-полуничним соком і її власною випічкою. Нині. Так ні. Все зламалось. Чи зламав? Ще не ясно, та зрештою яка різниця. Юрчик по жіночому написав есемеску з холодними словами про те що він полетів у Мілан. Не сам! А саме з тою натурщицею, Іринкою з якою працював останні два місяці над скульптурною роботою. Було гірко і болюче зламано. Закривавлене серце ніяк не хотіло вгамовуватись. Сьогодні усе стало безнадійним і непотрібним. Якби вона потрапила зараз до своєї комірчини з картинами, напевне не одна б пішла під ніж і сльози болючі. Все зовнішнє нині згоріло й розвіялось по вітру.А замок перетворився на купку холодного піску. Втратили значення усі записки на задніх сторінках блокнотів і в архівах телефонів. Як не дивно але саме Юрчик був музою для неї, йому вона присвячувала свої найкращі футуристичні роботи. А він тішився і завжди дивно посміхався. Він був птахом, і сьогодні він полетів.
Вона часто думала про духовне. Перепробувала купу психопрактик але так і нічого вартісного не знайшла для себе. Вважала себе примірною християнкою. Охїоче ходила на служіння і читала завчені молитви, але «приходу» не була. Вона відчувала, що є щось вище цього всього. Того й чекала. Нині внутрішня трагедія спіткнула її ноги і забрала кольори цього світу. Вона відчула силу привязаності, і зрозуміла що не там поклала свій дорогоцінний скарб. Там бо всерединці все було зруйновано і потребувало внутрішньої розмови, гармонії, спокою, тишини. Її друзі езотерики сказали б що на рівні серця у неї знаходиться чакра з предивною назвою – анахата із зеленим спекторм випромінювання ( він найбільше лежав до душі Оленці). Так саме від отої хати сьогодні ні цеглинки не лишилось. Давно-давно зі щирою довірою серце було віддано не у ті руки й отак годом було віддане понівеченим, висмоктаним і побитим. Нині вона вже баила шо той будиночок був побудований на піску і його залишки зараз дули в сторону італійського чобітка.
Пустимпустим пус тим. Біс із ним. А їй же хотілось наповнення справжнього, щоб через щасливі очі випромінювалось, ну ж бо інтуція рятуй, де ж ти є? Виконувала приземлені церковні обряди шукаючи живого погляду на іконах. Сьогодні як ніколи потребувла живого спілкування. Пластикову квітку у духовному садку тре було замінити справжніми райськими нектарними орхідеями. Вона відчувала всевишню силу й істину усюди куди бне подалася. В горах і низинах в морських глибинах і блискітках постгрозових калабаньок маминих оченятах і в звуках весняної трави. Усюди. Але якраз у храмі його бракувало нині. Тому й сиділа тутечки. Сонечко давно зайшло і чайки перестало турбувати довколишній ефір. Накрапав лехкий літній дощик.
Ставало спокійніше. Тихіше . внутрішній голос говорив до неї заспокійливим вечірнім вітерцем і підморгував першими небесними зіроньками. За всіма бурхливими катаклізмами і руїнами вона вперше відчула ніби тихий небесний пульс. Він втихомирював її збентежені нутрощі. Оленка навіть не зауважила як перестала схлипувати. «О, Господи! Так ти ж усе! Це море, мушлі пісок степова трава, небесні світила – це все ти. Усе пахне тобою. І разом з тим Ти поза цим усім! І ти ж в мені..Ти спалахи усіх моїх картин. І ти колір моїх фарб..
Дівчинка рішуче підвелася. Нарешті вона відчула що найшла дверцята серед цих всіх коридорів. Вона зрозуміла для чого були їй усі ці випробування. Так от куди ведуть ці сходи. Невідомо звідки зявлялося розуміння всього і головне її власної дороги. Ще поки інстинктивно але вона відчувала, щоїї життєві рухи знову наповняються сенсом, тепер уже твердим і міцним. Вона ітиме. Вона ще принесе людям багато чудес, які порятують безліч понівечених і страждальних душ. Просто тре було перейти через усі ці муки, аби зрозуміти щоть геть не в ті нетрі їй хотілося. Не в ту сторону показував азимут компаса, який завше помогав їй у житті.
Оленка лехко зіскочила з камінчика і пострибала до джунглів міста. Тепер вона знала напевне де ховається істина. Принаймні в неї був ентузіазм і віра, а це дуже сильні інструменти у вищих пошуках.
Знову зацвітуть кольори на її картинах. І її завтрашній ранок матиме уже зовсім інші відтінки.
Життя кольоровіше наших снів
Львів-Харків 12.04.10
Додати коментар можна тільки після реєстрації Зареєструватися може будь-який відвідувач сайта.
