На душі так весело,немовби зійшов важкий тягар.Ми сьогодні зустрілись...і попрощались...,не надовго...,не назавжди.Я тебе ще побачу,неодмінно побачу.Усе так,як було:ми зустрілись,ти мене поцілував,обійняв,ніжно прошепотів:"Іринка,я тебе кохаю..."Боже,як боляче і водночас радісно чути ці слова.
На серці сум,що ти не мій.Чому ти для мене лише на кілька годин?Ти навіть не уявляєш,як це важко"відпускати"...тебе,твою усмішку,погляд,руку,яка так міцно і до болі знайомо тримала мою цілу дорогу,дорогу до наших незабутніх місць зустрічей... І ось ми знову серед трав,та вже зів`явших від дощу,осіннього холоду.Пригадала...Заплакала...Засумувала...Ти втішаєш,як завжди.Колись ми сюди приїжджали життєрадісними,щасливими,без турбот,а тепер усе міняється,немає уже на склі твого автомобіля моїх слів:"Кохаю","Твоя Іришка"...Я знову написала,перевела усе в минулий час.Важко...Невиносимо важко і боляче.
Ти спішиш,як завжди кудись втікаєш,щоб небуло підозрів і запитань:"Де так довго був?"Іди...Я відпускаю...
Зайшла у дім,подивилась через вікно...Зима!Невже після нашої зустрічі випав сніг?Це ж тільки осінь...Сніг лише надворі,а у наших душах і серцях літо...,наше незабутнє літо...Кохаю тебе,тому,що ти просто є...
|
|
