Вчора видався не день, а суцільна пустка – і ніби достатньо подій, але так мало людей поруч, з якими можна було б ними поділитись…
Ранок привітав мене зливою, яка якось так злісно стукотіла по шибках, ніби заздрила тому, що я ще в теплому ліжку… Каштан за вікном тріпотів мокрим листям ніби птах, який шукав прихистку, просився в кімнату… Коротше кажучи, довелось вставати і готувати сніданок, а там – і потроху збиратись до Львова…
Мокра вулиця…
Мокрий перон…
Мокрі рельси, що тікають в даль…
Мокрий потяг…
Провідники з відсутністю тверезого глузду і квиток в нікуди. Так-так, я не жартую, квиток з датою прибуття «ніколи» (якось обов’язково Тобі його покажу)… Все вказувало на дивний день…
В другій годині, під’їжджаючи до Львова невідомо звідки з’явилось сонце, змінивши декорації туманних пагорбів на чітку зелень останнього весняного дня, над якою кружляли ластівки – може це вони своїми крильцями витерли хмари, втерли небу сльози? Ну тоді велике їм «спасибі»!!!
Львів…
Перон…
Вокзал…
«Таксі, дівчатка, беремо таксі»…
Трамвай і два квиточки(щоб потім не брати)…
Відсутність маршруток(може поїхали за місто, тішитись останньому дню весни???)…
Букет люпину та ірисів (і відколи це я зраджую жовтим квітам? Фіалковий колір… Згадую дитинство…)…
Home, sweet home…
Трамвай….
Гамір(центр як не як…)…
Декілька кадрів…
Спостерігаю за людьми сидячи на лавочці навпроти каплиці Боїмів…
Дочитую книжку – виникає бажання не нести її додому, а тут таки на лавці і залишити, або викинути в смітник обабіч лавки… Надто банальна писанина… Навіть в буденному житті все не так просто і наївно…
Мрію про літо, підставляючи обличчя теплому вітру і сонцю…
Хочу трускавок…
За двадцять восьма… Які трускавки?
Але напевне квиток в «нікуди» і день «до дупи» здатні творити чудеса – біля ратуші на двох дерев’яних лотках продавали мою мрію, лише за 12 гривень вона стала реальністю – добірна, красива, пурпурова полуниця трошки менша від курячого яйця… Дякую тим добрим людям, які придумали добрива і пестициди – без їхньої праці я б не здійснила свою мрію та ще й так мальовничо-смачно…
Я йшла з пластиковою коробочкою поперед себе так, як напевне Прометей йшов до людей несучи поперед себе вогонь… Я ж несла щастя – солодке соковите щастя, яке їла на ходу(щоправда то трохи вульгарно виглядало, але я здійснила свою мрію і плювати було на всіх…) і при зустрічі когось зі знайомих (а таких виявилось чимало по дорозі) вітала їх з наступаючим літом і пригощала полуницями – ділилась своїм щастям, від чого мені посміхались у відповідь, і я почувалась так солодко-соковито, ніби я й сама була полуницею. Чи полуничним повидлом. Чи галяредкою… Не суттєво, головне солодко)))
За годину щастя було заховано в надійному місці, звідки його ніхто не забере))), голуби на Митній були нагодовані і я з чистою совістю(себто з її остатками, які регенерувалися) поїхала додому…
Трамвай…
Люди…
Пил дня, що минув на бруківці…
Цвіт акації…
Ритмічне танго коліс…
Йду по Пасічній… Напевне йду чужими слідами, що лишились на згадку про день, що минає… В зубах зрадницьки застрягли зернятка з трускавок… Але приємно хрумкотять)))
Темний коридор…
Поворот ключа…
Клац…
Знову вдома…
Нікого…
Пустка…
Прочинене навстіж вікно…
Помаранчевий чай (так тішилась свіжопридбаному «Едемсу», що на тих радощах аж зламала ніготь, коли його відкривала…)…
Мигдаль…
«Монблан» з кунжутом…
Перевірила пошту…
Завантажила фотки…
Ще чаю…
Ліжечко…
Ноут на колінах…
Набридлива муха, сучка…
Надто сильно пахне люпин – мушу встати і прибрати його на стіл, подалі від ліжка…
В голові жодної думки…
Знов муха, сучка…В голові жодної думки…
Знов муха, сучка…Не спиться їй…
Ось вже година, як за вікном літо…
Чекаю літніх снів)))
П.С. лише два аркуші А-4 потрібно для одного дня, в рік – 730, ф станом на сьогоднішній день, якщо врахувати, що я навчилась писати у чотирьохрічному віці, я б мала спаскудити своїми «мемуарами» десь 12045 листочків… Себто паперу на 602 гривні з копійками… От так все просто))), а муха все не вгамується… От їй паперу стільки не треба, достатньо газети))) От я і змарнила чарівний день захисту дітей вбивством))) Ги-ги-ги…
|
|
