Коротання часу…
Ніч…
Вже по другій…
Не можу заснути…
В голові жодної думки… Ні, вони є, але якісь абстрактні, нереальні, нелогічні, нікому не потрібні думки…
Якийсь дивно прискорений пульс – серце калатає мов у горобця… Всі вже сплять і мені здається, що дівчата зараз прокинуться від того звуку…
На диво тихо за вікном – ні вітру, ні шепоту листя, ні гулу машин – мертво… Чекаю ранку…
П'ятнадцять хвилин німого споглядання на монітор не пройшли марно – вже ближче до ранку… Отак люди свідомо вкорочують своє життя…
Мені терміново потрібне піаніно…
Дико хочу грати – довго, імпульсивно, щиро, чуттєво – як востаннє… Поки руки не стануть теплими, ні, гарячим, мов розпашілий на сонці пісок… Поки не почнуть боліти пальці – від задоволення дотику… Поки думки перестануть народжувати імпровізовані ритми… Може це щастя??? Ні, це пристрасть, а щастя – це коли граєш для когось… Здавалось би все настільки просто, але то ти граєш те, що не хочуть слухати, то слухають те, чого ти не хочеш грати… Можеш, але не хочеш… Тому щастя – то не так просто як здається…
Хочу заснути і не можу… Половина третьої… А в шостій вже буду дивитись як за вікном народжується новий день…
Що він мені принесе? Можна я замовлю погляд навпроти? І посмішку? Адже цього так не вистачає у вирі буднів, що награють свою мелодію по клавішах бруківки Львівських вулиць під колесами Твоєї Ластівки…
|
|
