Стояло літо, скорчене спекою.
Земля у вирвах - боліла, пекла.
Із пилу-смолу димне плетиво,
бо зранку ворог по нас стріляв...
Я пам`ятаю, що бігли в окопи.
І на плечах був мій друг Іван.
Від уламків йому відірвало ноги, -
він до останнього нас прикривав.
Не знаю. Сила - де брала натхнення
(в руках тримали лише автомат)?
А ГРАДи били-довбали землю,
під нею ховали наших солдат.
Лани пшениці згорали тужно,
немов народ мій отам згорав.
І так здалося, що Бог не слухав,
неначе він у тилу стояв!
І хай зневіра жила в обличчі,
та серце мало такий запал!
Бо ми останні у цьому сторіччі,
кому ще в очі погляне війна.
Хай на поталу кинуті владою,
поміж своїх, часом, ми - вороги.
Але народу ні разу не зрадили
і, як щури, з корабля не втекли!
Хоч наших втрат не запити водою,
хлібами не заїсти, то дарма!
Вкраїнське літо, скорчене спекою.
Земля в пшениці собі лежить,
на мій Донбас прилетить лелекою
над тереконами скоро мир!
|
|
