Стояло літо, скорчене спекою.
Земля у вирвах - боліла, пекла.
Із пилу та смолу димне плетиво, -
під ранок ворог у нас стріляв.
Я пам`ятаю, що бігли в окопи.
І на плечах був мій друг Іван.
Йому від уламків відірвало ноги,
він до останнього нас прикривав.
Не знаю - сила, де брала натхнення?
В руках тримали лише автомат.
А ГРАДи били-довбали землю,
ховали під нею тисячі солдат.
Лани пшениці згоряли тужно,
немов народ мій отам згорав.
І так здалося, що Бог не слухав,
неначе він у тилу стояв!
І хай зневіра жила в обличчі,
та в серці мали такий запал.
Бо ми останні у цьому сторіччі,
кого поранила та війна.
Хай на поталу кинуті владою,
поміж своїх, часом, ми вороги.
Але народу ні разу не зрадили
і, як щури, з корабля не втекли!
І знову літо, скорчене спекою.
Земля в пшениці собі лежить,
бо на Донбасі мир лелекою
між тереконами вже летить...
|
|
