Я озирнувся. По стінах висіли портрети, не взяті або ще не оплачені родичами; з нерухомих облич дивились очі, що давно вже зотліли в могилі; і все це були люди, що колись жили, дихали, плекали якісь надії...
- Чи не зробило все це з тебе поступово меланхоліка, Фердінанде?
Він знизав плечима.
Ні, хіба що циніка... Меланхоліком стаєш, коли розмислюєш над життям, а циніком, коли бачиш, як більшість людей це життя проживає.
- Ну, дехто проживає життя й глибше...
- Слушно. Але такі портретів не замовляють.
|
|
