— Квапиться жити,— байдуже сказав Равік.— Як і більшість нас. Біжимо, аж дух нам забиває, щоб чогось не проґавити.
— Це можна назвати й інакше.
— Можна. Але зміст лишиться той самий. Неспокій душі, голубе. Ось уже двадцять п'ять років люди хворіють на нього. Ніхто більше не вірить, що можна спокійно дожити до старості на свої заощадження. Кожен вчуває запах смаленого й намагається урвати для себе все що можна. Лише ти ні. В тебе інша філософія. Ти прихильник простих радощів.
Морозов нічого не відповів.
— Джоан не розуміється на капелюшках,— повів далі Равік.— Глянь, що вона на себе нап'яла. В неї взагалі поганий смак. І в цьому її сила. Культура зманіжує людину. Кінець кінцем усе зводиться до задоволення найпростіших життєвих потреб. Ти сам найкращий приклад цьому.
Морозов пирхнув.
— Облиш мені земні втіхи, а сам літай собі у хмарах. Хто не перебірливий, тому легко догодити. Він ніколи не залишається з порожніми руками. А той, хто ганяється за коханням у шістдесят років,— просто ідіот, що намагається виграти чесно там, де інші грають накрапленими картами. В доброму борделі я знаходжу душевний спокій. У тому будинку, куди я ходжу, є шістнадцять молодих жінок, і за невелику плату я там почуваю себе як паша. Мене там пестять куди щиріше, ніж багатьох рабів кохання. Чуєш: рабів кохання.
— Я розумію тебе, Борисе.
— Ну й добре. То випиймо за це холодного легкого «пуї». І надихаймося сріблястим паризьким повітрям, поки воно ще не отруєне.
— Гаразд. Ти помітив, що цього року каштани зацвіли вдруге?
Морозов кивнув головою. Тоді показав на небо, де над темними дахами яскрів червонястий Марс.
— Помітив. А он Марс, червоний, великий. Кажуть, він давно вже не стояв так близько до Землі, як цього року.— Равік засміявся.— Скоро ми прочитаємо в газетах, що десь народилась дитина з родимкою у формі меча, а десь ішов кривавий дощ. Для повного комплекту прикмет бракує ще тільки таємничої середньовічної комети.
— Он вона,— мовив Равік, показуючи на рухомі слова світляної газети над будинком редакції, що ненастанно наздоганяли одне одного, і на людей, що стояли внизу, задерши голови.
Якийсь час вони сиділи мовчки. До столика підійшов вуличний гармоніст і заграв «Голубку». Потім з'явилися торговці шовковими килимами, несучи на плечі свій крам. Між столиками сновигав хлопець, що продавав фісташки. Все було як завжди, поки не прибігли хлопчаки з новими газетами, їх миттю розхапали, і за кілька секунд тераса набула такого вигляду, ніби на неї сів рій великої, білої, безкровної мілі, що хижо опала свої жертви й ворушила крильцями.
— Он іде Джоан,— сказав Морозов.
— Де?
■— Навпроти нас.
Джоан переходила навскіс вулицю, простуючи до зеленої відкритої машини, що стояла біля тротуару на Єлісейських полях. Вона не бачила Равіка. Досить молодий чоловік без капелюха, який супроводив її, обійшов машину й сів за кермо. Він спритно вивів машину з ряду. То був низький «делае».
«— Гарна машина,— сказав Равік.
— Може, ти ще скажеш, що гарні шини,— пирхнув Морозов і сердито додав: — Непохитний, залізний Равік. Коректний європеєць. Аякже, гарна машина! Сказав би просто: підле стерво. Це б я зрозумів.
Равік усміхнувся.
— Однаково — стерво чи свята. Все залежить від того, як ми самі до цього ставимося. Хіба ти, мирний відвідувачу борделю з шістнадцятьма жінками, можеш зрозуміти це? Кохання — не гендляр, що хоче отримати прибуток з капіталу. А уяві досить кількох цвяхів, щоб розвісити на них свої шати. І байдуже, золоті вони, залізні чи навіть іржаві... Де воно зачепиться, там і застряне. Кожен кущ — терновий чи трояндовий — стане дивом із «Тисячі й одної ночі», коли на нього накинути покривало з місячного світла й перламутру.
Морозов ковтнув вина.
— Ти надто багато говориш,— сказав він.— А крім того, все це неправда.
— Я знаю. Але в цілковитій темряві навіть блудний вогник — світло, Борисе.
Від площі Етуаль непомітно надійшла срібними ногами прохолода. Равік приклав долоні до запітнілої чарки з вином. Шкіра відчула холод. У серці також був холод. Його приніс глибокий подих ночі, а разом із холодом Равік раптом відчув глибоку байдужість до своєї долі. До своєї долі й до свого майбутнього. Чи не був він уже колись у такому стані? Так, був, пригадав він, в Антібі. Коли переконався, що Джоан покине його. То була байдужість, що перейшла в спокій. І тепер він так само спокійно вирішив не тікати. Ніколи більше не тікати. Це було пов'язане одне з одним. Він спізнав і помсту, і кохання. З нього досить. Це не все, але більшого й не можна вимагати від життя.
|
|
