Крокую з острахом,акуратно і тихо щоб не злякати залишки реальності. Здаэться, що при найменшому скрипі підлоги вона прошмигне в першу шпаринку і зникне назавжди. Так не хочеться з нею прощатись, хоч сама не можу відповісти на питання навіщо мені та їдка і болюча реальність. Хоча в ній залишається стільки людей, а тут тільки самотність, темрява і тиша. Хоч тут комфортно та не хочеться виходити на діалог з собою. Визнавати свої невдачі і знову розглядати болючі моменти подій, що розвернули моє життя, як мінімум на 180 градусів та людей,які залишились лише в моїй памяті.
Розгублено стою посеред кімнати, мертвий погляд вп'явся в підлогу і здається зараз пропалить в ньому диру. Хвиля з грудей піднімається в горло не даючи дихати,піднімається вверх і починає німіти обличчя. На очі виходять гіркі сльози які тікають по щоках і намагаються врятувати мене забравши часточки болю з собою(тому вони такі солоні).
Відчувши, що тіло німіє я не змогла втриматись на ногах і впала,впала на коліна. Я не можу рухатись. Я безсила…
Руки не слухаються і не зважаючи на всі старання я навіть не можу стерти гіркоту зі свого обличчя. Схлипуючи я жадібно намагаюсь вдихати повітря та щось не дозволяє дихати. Здається біль у грудях так здавив твої легені, що вони не в змозі робити вдих.Здається, що все…кінець…що в наступну мить ти змиришся і твоє дихання зупинеться, зупиняться сльози, серце захоче відпочити. Йому останнім часом було так важко.
Такий дивний стан зміненї свідомості. Я все ж злякала реальність, злякала тим, що боялась…хоч тоді мені здавалось, що я зробила все можливе.
|
|