Шостий день квітня почався похмуро, лиш в полудень виглянуло сонечко,але раптово зникло. Моє тіло не хотіло прокидатися з філігранних снів, благало додивитися сюжет. Та час диктував свої умови,потрібно підніматися,розум ледь-ледь прокидається,він ще в обіймах ночі…Загублена душа гуляє вулицями Парижа, рука легенько тримає твою долоню, уста так ніжно торкаються твоїх уст,очі вдивляються в глибину твоїх очей….Вулиця зустрічає нас ранковим туманом, свіжістю весняних квітів, і звичайно запахом кави…
Чому ти так часто раниш мою душу безжально викинутими словами, чому ти хочеш,щоб з моїх очей повільно починали текти сльози,як боляче…..і нема слів. Тіло ломить з внутрішньої сторони, воно старається не впасти ,витримати всі тортури,і вистояти до кінця. Як важко жити й усвідомлювати,що в будь-яку хвилину ти можеш втратити найдорожче ,що в тебе є, без чиїх слів ти не можеш й тижня прожити, ти просто дихаєш разом з ним,мрієш його думками,емоціями,відчуттями. Але як важко усвідомлювати,що той заради кого ти готова гори перевернути,у твоїх поступках вбачає лише егоїзм і не любов з твоєї сторони…Я не сталева ,я не можу постійно доказувати свої почуття ,мені просто інколи хочеться необдуманих вчинків,від яких би подих перехоплювало і в організм потрапило море адреналіну. Ти говориш ,що я не розкрилася,що ти мене не знаєш,але ж я не бутон тюльпана ,щоб розкритися з першими весняними променями . Тюльпан,коли розкриє свої пелюстки ,радує око лише декілька днів, І з легеньким подихом вітру вони облітають додолу,в’януть і сохнуть. А я не хочу зів’янути перед тобою за декілька днів,не хочу безжально сохнути, жовтіти.
Чому ти робиш так боляче,і не хочеш мене зрозуміти .Ти не можеш уявити як ти мене раниш…ти наче вирвав мені серце,опустошив душу….
Я звичайно перепрошую за свій характер. Так я слабодуха людина ,нездатна на нерішучі вчинки ,я не можу отак просто зірватися і піти…..Ти прекрасно знаєш, як мені важко жити і залежати від своїх думок….Але я хочу щось змінити у цій сірій буденності…Ось ти далеко…..Допоможи…
06.04 .2013р.
|
|
