Мій любий друже, створений для мене навіки..
Мій любий, мій єдиний... Мій любий друже, чому твої листи ніколи
не пахли зів’ялими трояндами? Ніколи не пахли тонким-тонким ароматом моїх сліз і не були побризкані сонячним світлом тендітних пелюсток троянди?
Чому ніколи-ніколи ти не дарував мені такого листа? Ніжно-трепетного, соромливого і чистого, як пелюстки троянди... Мій любий друже, чому мені з тобою суджено лише плакати, лише плакати? Лише солоні сльози суджено нам, лише сльози безсилі, такі гіркі, такі гострі для всіх моїх почуттів. Ти знову десь далеко-далеко, ти знову там, а я...
Мій любий друже, мій єдиний, створений для мене...До тебе я не бачила нічого, я була самотньою серед мільйонів людей у галасливій юрбі..
Я кудись поспішала, я летіла у їхньому швидкому темпі.. Я летіла без крил, а чомусь сміялась, хоча насправді мене душили сльози. Знову і знову і тисячі-тисячі разів... А потім я побачила тебе, і знову, як сто років тому, зникли біль і смуток, і я пішла до тебе, як сплакана дитина іде до того, хто її жалує..
І все зникло навкруги, і лишилися тільки ти і я . І я лишилась не одна. І я пішла до тебе.
Мій любий друже, створений для мене, чому твої листи ніколи насправді не пахли зів’ялими трояндами? Я ж ладна була піти для тебе крізь все, я ж хотіла створити нову країну без сліз, без пустих теорій і метушливих слів. Країну, зіткану із наших мрій... Я ж ладна була втримувати небесне склепіння, я могла посипати зірками і місячним світлом залити твої сліди..
Віриш, я пам’ятала кожне твоє слово і для мене воно було заквітчане, ні не зів’ялими, а живими, буйними білими, жовтими і рожевими трояндами...
Чому ж так змінився мій світ? Чому тепер не видно сонця, немає ласкавого місяця, - лиш холодний, жорстокий сніг сипле в моє вікно і безжалісно змітає пелюстки троянд? Вони летять білі, криваво-червоні, жорстоко-жовті, змішуючись із завірюхою, і не повертаючись назад. Так розлетілись мої мрії, так помирало моє кохання. Це був кінець. Безжалісний і остаточний... Я хотіла боротись, я заламувала руки в безсилому сподіванні, я ридала тихо і розпачливо. А за вікном - сніг, змішаний з пелюстками троянд, а на серці - просто палахкотів вогонь, змішаний з надією.
Знаєш, мій любий, в мене завжди залишалася надія... І я хотіла просто взяти тебе за руку і, обійнявши, закружляти в вальсі, в вальсі прямо на дворі, посеред снігу, що кружляв, і кружляв. Серед розлогих рівнин, посеред багатолюдного міста, перед тисячами безбарвних облич. Я так хотіла кружляти посеред холоду, зимової болі, що рвала моє серце, я хотіла, щоб сніг осипав нас, а ми танцювали і танцювали під хвилясті мелодії вальсу, щоби сніг опадав на наших обличчях, на очах, на віях і на губах, щоб він танув і стікав по щоках, змішуючись з моїми сльозами, а потім падав знову і знову, засипаючи нас. Я б тоді сміялась і плакала в безсилому щасті. І навіщо тоді були б ті злощасні троянди?
Цього ніколи не станеться. Це мрії, це химерні вигадки зболеного серця, це - мій біль. Це - моя історія кохання. Це - трохи примарного щастя, приправленого чарівливими мелодіями вальсу..
О мій милий друже, я б так хотіла спитати тебе знову і знову, крізь туманний морок сліз і пустих згадок, через все те, що було і чого вже не можливо повернути. Ти чуєш, я питаю, я кричу до тебе крізь століття байдужості і крізь млосні пахощі троянд: "За що, за що я люблю тебе?" Люблю без зів’ялих троянд, без віршів у листах, без книжкової романтики, а просто так. Просто так. За сльози, і гіркі несповнені надії, за чекання і за обірвану розмову. Я ладна зламати логічні розрахунки, перевірені історії заради мрії. Просто заради мрії. Може, пустої, може архаїчно-романтичної. Але моєї, найглибшої, найсолодшої і найсокровеннішої - кохати. І бути коханою... Я заплуталась, бо з тобою, думаючи про тебе, втрачаю останні крихти тверезого мислення.
А потім жалкую і не можу простити собі... Ти змінив мене, не підозрюючи того сам... Я прощаюсь з тобою назавжди, хоч все ще люблю... Хай сипле сніг, застилаючи моє серце. Хай будуть довгими зимові прозорі ночі і...
І я згадаю все, а може, я забуду все для нового життя, для нової весни, в якій буйним солодко-п'янким квітом заквітнуть білі, рожеві, червоні і блакитні троянди.. Хай буде так. А поки нехай стікають сльози, нехай
минуле буде головнішим за майбутнє, бо це - моя історія. Бо це - моє щастя і біль... Це - моя любов. Мої зів'ялі троянди.
|
|
