Я розтікаюсь по цих холодних, суворих стінах.
Я задихаюсь від цього свіжого повітря.
Небо давить на мене ніби залізобетонна глиба,
а сонце запікає мене, як молоду курочку в мікрохвильовці.
Так сьогодні пройшов мій день. Хоча мені здавалось що це вічність. Я плаваю в ньому. Повільно. Не поспішаючи. Хвиля холодно й не привітно мене підіймає і ... І викидає на берег.
І знову я поза грою. Бог знову дав мені червону картку.
Я не гравець, і не фанат. Хм... Щось схоже на обслуговуючий персонал. Вчора мій друг сказав, що я одна з тих, хто по справжньому живе. А я нажаль, абсолютно в тому не впевнена.
Я ніби живу. П'ю. Сплю. Їм. Я живу. Рухаюсь, співаю, танцюю інколи. Але чомусь відчуття цієї пласмасовості, мене все ж мене не покидає. Хотілось би знати напевне, чи живу, чи все таки існую. Це важливо. Але хіба існуюють якісь критерії оцінювання, чи що, якими можна було б розпізнати цю тонку межу?
Мені б дуже хотілось вірити що хоча б в кінці цього довгого шляху я недаремно, з честю і гідністю, могла б сказати: "Я бачила світ. Я прожила це життя, як могла. Я відчувала. Я жила." Є речі за які мені зараз соромно, і напевно буде соромно завжди, але я вже не можу це виправити. Кажуть що треба вчитись на чужих помилках, але я вже певно ніколи так не зможу. Але це добре. Я впевнена. Я жива.
|
|
