Мало хто з людей любить блукати під дощем. Це помітно коли накриває злива усе місто. Так цікаво спостерігати, як всі вони тікають від нього ховаючись хто за парасольку , деякі закутуються плащем, а ще є диваки які просто натягають свої сумочки прямісінько на голову. Так саме вони і дарують посмішку. Але моя історія не про це, а ось про що... Сьогодні була саме така злива коли я йшов малою ходою до свого будинку, напроти мене пробігали мокрі з голови до пят люди ховаючи свої погляди в сірий асвальт. А кумедне те що тільки більшість дітей які пропливали повз були один за іншого щасливіщі в тей час коли батьки грузили себе проблемами. "Чисті дущі" ось так можна назвати дітей. Мене оминали люди, а я ловив краплі дощу і вирази облич знервованих особистостей. Але раптом все стало, як в кіно уповільнена зйомка, уповільнена зйомка лиш мене і тієї дівчини, що теж як і я ловила краплі. Мені здавалось, що Люди оминали блискавично, і лиш ми стояли непорушно вдивляючись у вікна дущі. Ми стояли чи шли зараз не пригадаю, але навчившись на старих помилках я вирішив не втрачати шанс і зробив крок на зустріч, мокрій незнайомкі. Через декілька хвилин ми зішлись посмішками потім обмінялись привітами і через деякий час Ми вже разом вимірювали глибину кожних калюж які траплялись на нашому шляху. Недалеко від міського фонтану всеж таки вирішили сховатись під розлогисте дерево яке розкинуло гілля на велику відстань від могучого стовбура. Злива відступала і чорі хмари почали розчинятись в небі. Стоявши під деревом рятівником Ми ловили проміння сонця і слухали живу музику із Паба що напроти. Появлялись почуття і ми зникали в них. Ця Історія не Закінчена Вона має продовження, але я його зберігаю лише в своїй памяті...
|
|
)) Дякую!!!
