В оцім селі стоїть останній дім,
самітний, наче на краю землі.
Р. М. Рільке
Виріс я в селі на Волині. Моє дитинство і отроцтво припали на 50-60-ті роки минулого століття. Я був відлюдкуватим і дуже сором'язливим хлопчиною, що для села і серед малих сільських розбишак виглядало аномально. То хлопці мене вважали боягузливим і, здебільшого, не брали до своїх компаній. Я не можу погодитися з тим визначенням, але я їм вдячний бо воно зіграло позитивну роль, і така самітність дала можливість добре закінчити школу і з першої спроби поступити до університету, і ще, я не навчився пиячити, як інші. Чому не погоджуюсь, бо всі витівки які мої однолітки робили гурбою, я тихенько робив сам. Сам, один в вечірній, або вранішній час, або далеко за селом коли ніхто не бачив. Одного разу хлопці побудували величезний, нам малим так здавалося, лижний трамплін і відчайдухи почали з нього спускатися, досить високо підлітаючи вгору та насміхаючись над тими хто боявся, серед яких, зрозуміло, був і я. На другий день була неділя, я встав затемна і тихенько, щоб мати не побачила, взяв лижі і побіг на трамплін, і один почав спускатись, допоки не навчився втримуватися на лижах. Те ж я робив стрибаючи з крутого берега в воду, або... І футбола я грав справно і був непоганим воротарем. А воротарем, зрозуміло, боягуз бути не може. Та це певно не цікаво і не головне в тому про що я хочу розповісти.
Нас було в "Закутку" 20 хлопців близького віку тих хто народився зразу після війни. Це було дитяче братство. Ми мали свою футбольну команду, яка була краща в селі і яка перемагала багато команд з навколишніх сіл, ми успішно змагалися та билися з ватагами таких же малих розбишак з інших частин села і з інших сіл, ми разом купалися, ловили рибу, доглядали за малечою і виручали один одного як могли ( бо батьки були вічно на роботі, або по господарству і до нас їм не було діла, аби виконували ті незначні обов'язки як випасти худобу, вигнати і привести гусей, накормити кролів). Дитинство, як дитинство. Воно прекрасне, особливо в селі. Я б, якби це було можливо, дивлячись як воно пройшло в моїх дітей в місті, всіх дітей відправляв би жити в село. Але дитинство. Отроцтво і юність ні. Тільки в місті, бо тут в школах і відповідне навчання і виховання. Цього в селі нема. Не знаю, можливо зараз є, а тоді не було. Виховання було, але злочинно комуноідейне і ми (ті що народилися відразу після війни) були першими хто пізнав в повній мірі комуністичне виховання школою. Загальна ідея, яка підміняла релігію, з розуму молодих людей витравлювала поняття сім'ї, поваги до батька як глави сім'ї. І це на фоні споконвічного патріархального устрою волинського села. На мій розсуд це призводило до каліцтва дітей, а в подальшому до їх життєвих трагедій, які сталися і з моїми друзями у "Закутку", що й призвело до його занепаду. Зараз там або пустир, або похилі, напіврозвалені хати, серед яких і моя батьківська хата, стоїть вже пусткою більше 15 років. Це було масовим, тому іншим нічим не можу пояснити загибель "Закутка".
Коли я бачу як якісь бабусі (а вони за віком такі ж як я) обстоюють повернення СРСР і бігають захищати пам'ятники Леніну, мені хочеться нагадати їм про ті маленькі трагедії в маленьких віддалених селах, які мали масовий характер і залишили багатьох їх ровесниць старими дівами і вдовицями. І біда була не в цих хлопцях, вони були діти і що в них вкладали, як ламали їх природне єство, такими вони і ставали, біда була в системі. Бо наступила юність, а вони не були готові її зустріти і "Закуток" почав розвалюватися, частина хлопців, з ними і я, виїхала в місто, а ті що залишились вдалися в поголовне п'янство. Багато з тих хто виїхав також пиячили не менше. Пияцтво було настільки поширене, що я зараз дивуюся, як вижили окремі і ще живуть до цих пір. Не буду перераховувати трагедій, які сталися з більшістю хлопців, лише скажу, що в "Закутку" не побудували ні однієї нової хати, не народили ні однієї дитини і він веселий і життєрадісний з часом перетворилося в пустку.
Чи відродиться "Закуток" колись, можливо і відродиться, але це вже будуть не наші діти і внуки. Це вже будуть інші люди і інша історія.
ID:
562704
Рубрика: Проза
дата надходження: 26.02.2015 18:31:39
© дата внесення змiн: 26.02.2015 18:31:39
автор: Леонід Ісаков
Вкажіть причину вашої скарги
|
