Самотньо загорнулась в мої тіні.
І прокляла назавжди у собі.
Навіщо я, якщо мене не спинить
Ні смерть, ні ти, ні полум’я доби?
Я — одинак, і відгризаю миті
Своєї спеки; не живу - горю.
Твоє ж волосся, райдугою вкрите,
Сміється й каже: як я Вас люблю...
Ми розійшлись на сходинках утоми.
Ми перейшли крізь ями і рови...
За келихом міцного чаду рому
Від мене крихту себе відірви.
Моє життя — в штиблетах чи босоніж —
Таке одне, пекуче і гірке.
Ми — острови, палкого світу розніж,
Але нарізно... двоє нас... Por que?
Ти все у вальсі, я сиджу на скелі.
Ти на мольберті, чиста і свята.
Твій поцілунок — ніжний рух форелі,
Ти неповторна, але ти — не та.
Моя рука — огонь і сила світу.
Мої слова — солодкий спів химер.
Я не виношу часу неоліту,
Я у прийдешнім, ти ж — моє тепер.
Не розчиняйся в солоді і муці.
Не наближайся, бо спалю навік.
Не поверну Тебе осінній злуці.
Я — сатана, що спалює свій вік.
Навіщо в діжці розбивати кладку?
Там не вода, не мед, не еліксир...
У діжці — прірва, чорна, без початку.
Там тільки пекло... пекла поводир.
