Обпалена коханням сатани.
Самотньо йдеш, знекровлена у часі.
У непохитній чорно-синій масі
Пливе бузок із пагуби весни.
Навіщо переносиш календар,
Навіщо сторінки назад гортаєш?
Від того, що в тобі, сама втікаєш.
Ховаєшся від райдужних почвар.
Бурлять цівки на лузі марнославства.
Іде кохання, сповнене казок.
І тільки на сопілці пастушок
Натхненно грає, грає без лукавства.
Димар і ти. Чекаєш на дзвінок.
На громіздке падіння з урагану.
І тільки чутно псів і спів сопрано.
І стомлено схилився колосок.
І ти підводиш очі на зірки.
Самотньо впала зірка на планету.
Летить і сипле, мов рясна комета,
Уламки, — і сіда довкруж ріки.
Занедбалась у нетрях пустоти,
Ідеш по пилу, від зірок і щастя.
Ховаєшся в червоно-чорній масті?
І накладаєш тіні самоти...
Блукально йдеш на постріли сердець.
Рахманно позіхаєш від нестями.
І падаєш у нетрі Фудзіями,
І чуєш бемкання жаских овець...
Не йди у день, лишись на струмі зла.
Криши секунди, що вбирають вічність,
Прочитуй звуків сиву символічність,
І в тінях дня почуєш біль орла.
