Серце тепле країни
млосно ниє від ран,
все ж, тремке і неспинне,
вічне Серце – Майдан.
Гнівний, мужній, незламний,
весь в серпанку димів,
ти світивсь не рекламно,
не неоном горів.
І на грудях героїв –
не яріння гвоздик:
йшли на постріли строєм
і старий, й молодик,
початкуючи відлік
першій сотні стійких;
вклавши «Славу...» у видих,
кулі стрівши на вдих.
А відтак – легіони:
все доньки та сини,
у страшних перегонах,
у горнилі (лабетах) війни
десять літ, нескінчених,
як смертельна зима.
А Майдан, як знамено,
понад нами всіма.
Чи вразливую душу
надихатимеш знов
на упевнене «мушу»,
без «але», без умов,
давши сили для герцю,
та наснаги без меж,
ти, Майдане, ти, Серце
і мене поведеш?
