До теплого краю птахи відлітають.
Не в'ють там гніздечок вони й не співають.
Бо дома гніздечко рідненьке чекає.
Тут прутик до прутика... пташка звиває.
Своїх пташеняток у ньому виводить
з тих пір, як по небу тут сонечко ходить.
А хто ж без землі ти своєї у світі?
І служать, людино, кому твої діти?
І нашого роду по всьому вже світу.
А вчить же нас пташка маленька любити.
І терном цвітуть вже дороги до хати...
Та ж тут чорнобривцям дано розцвітати!
За тих моє серденько щиро радіє,
хто сонячні квіти під вікнами сіє.
Візьму й у садочку сипну ще їх жменьку
за себе й за тих, хто забув свою неньку.
Я знаю, розправлять вони свої брівці,
і світ заясніє... Цвітуть чорнобривці!
І знов усміхнеться згорьована ненька.
Ми любим тебе, Україно, рідненька!
З тобою ми завжди... і з вечора, й зрання.
Для тих, хто руйнує - нема виправдання!