Ти мене на світанку розбудиш,
Проведеш босоніж в хуртовину,
Ти ніколи мене не забудеш,
Ти ніколи мене не зустрінеш.
Оберігши тебе від застуди,
Я подумаю: "Боже Єдиний!
Я ніколи тебе не забуду,
Я ніколи тебе не зустріну"
За водою загати напнуті
Верфі галас і Біржі рутину,
Я ніколи уже не забуду,
Я ніколи уже не зустріну.
Не моргають, сльозяться відверто
Карі вишні на вітрі невпинно,
Повертатись - недобра прикмета,
Я ніколи тебе не зустріну.
Якщо вдруге на Землю прийдемо,
Як в Гафіза рядках старовинних,
Ми, напевно, вже не перетнемось,
Я ніколи тебе не зустріну.
Будуть зовсім уже мінімальні
Усі наші незгоди з тобою
В порівнянні з протистоянням
Нас, живих, з пустотою німою.
Безмістовні гойднуть височини
Кілька фраз, які звідси прибудуть:
"Я ніколи тебе не забуду,
Я ніколи тебе не зустріну"
Ты меня на рассвете разбудишь,
проводить необутая выйдешь.
Ты меня никогда не забудешь.
Ты меня никогда не увидишь.
Заслонивши тебя от простуды,
я подумаю: "Боже всевышний!
Я тебя никогда не забуду.
Я тебя никогда не увижу".
Эту воду в мурашках запруды,
это Адмиралтейство и Биржу
я уже никогда не забуду
и уже никогда не увижу.
Не мигают, слезятся от ветра
безнадежные карие вишни.
Возвращаться — плохая примета.
Я тебя никогда не увижу.
Даже если на землю вернемся
мы вторично, согласно Гафизу,
мы, конечно, с тобой разминемся.
Я тебя никогда не увижу.
И окажется так минимальным
наше непониманье с тобою
перед будущим непониманьем
двух живых с пустотой неживою.
И качнется бессмысленной высью
пара фраз, залетевших отсюда:
"Я тебя никогда не забуду.
Я тебя никогда не увижу".
