"Любов до Бога настільки заполонила кожну
шпаринку мого тіла, що в ній не лишилося
місця для любові до тебе (Пророк Мухамед)
заув.авт.) або ненависті до Сатани"Хазрат
Рабійя Басри.
Аттар.
Мирослава (Мирослава Василівна) була вчителькою, дуже любила діток і була закохана в рідний донецький край, в Україну...
Ось і сьогодні повела вона своїх любих діток на річку де луки зеленіли соковитими травами, татарником і різнобарв'ям квітів. Берег річки вкривали синьоокі незабудки, вище світилися сонцем жовті хризантеми. До них долучалися такі ж жовтаві нарциси, які смужками спліталися низиною луків з жовто-чорними чорнобривцями. Схилом різними барвами цвіли величні мальви і троянди. Вінчали цю неземну красу червоні маки, які вже зі схилу забігали на рівнину багряніючи там серед густого колосистого жита. Мирослава була зачарована красою, що розкрилася перед нею і зовсім не дивувалася такому розмаїттю квітів, які б мали цвісти у різну пору. Дітки також зачаровані побаченим, вхопившись за руки весело кружляли в танку навкруг вчительки, співаючи пісень. Серце Мирослави переповнювала несказанна радість. Покружлявши в загальному танці дітки утворили маленькі кола і міцно сплівши руки почали легенько підійматися вгору, кружляючи вже тепер над барвистими луками. Квіти для них злилися в суцільні барви, які з височини нагадували їм їх рідний прапор, оторочений різнобарвними смужками і захищений оберегом червоних маків. До Мирослави долітав дитячий жайворонків сміх. Окремі квіточки, також сплівшись в різнобарвні віночки, кружляли в танку разом із дітьми. Мирославі дуже хотілося літати з дітьми, але вона вчителька, вона мала пильнувати, щоб вчасно відчути, побачити той північний злий вітер, який зненацька налітав на долину і вже не один раз плюндрував квіткове поле, яке Мирослава не могла захистити, але діток повинна була вчасно зібрати і сховати в глибоку схованку допоки він не вщухне. Тільки вона подумала про той злощасний вітер, як відчула легенький поштовх в плече який швидко посилювався. Вона крикнула діткам щоб ті мерщій збиралися до неї і бігли до схованки...
Поштовхи в плече ставали відчутнішими і від них Мирослава Василівна вмить проснулася. Квіткове поле зникло. "Але дітки встигли сховатися" чомусь подумала вона, хоча вже розуміла що то був сон.
Підвал був холодний і сирий. Навкруг безнадійна темрява. Скільки часу пройшло від того як її, після катувань і наруги, кинули сюди вона не розуміла - година, дві, день або тиждень. Її вихопили на вулиці, без будь яких пояснень. Кинули і забули, бо їй не дали ні води, ні крихти хліба. Навкруги все було мертвим. Хоча ні, іноді десь здалеку долітали глухі вибухи, а поряд над стелею чутно було голоси в яких можна було розібрати уривки російського мату...
Промінь світла крізь відчинені двері ще більше робив страшним і чорним підвал, на фоні якого виділялася постать в уніформі...
- Вставайте, Мирославо Василівно. Вставайте підемо. Я домовився..., - говорив молоденький зовсім юний хлопчина, піднімаючи її з холодного сирого бетону. Він підвів її до дверей і вона розгледіла в цьому юнакові в уніформі свого учня - веселого задиристого Миколку, який у цьому році мав закінчити школу.
- Підемо Мирославо Василівно.. Я домовився..., - тільки й повторював він.
Йшли стежкою до села мимо тієї ж річки, що їй наснилася. Берег річки, що півгодини тому пломенів барвами квітів, був чорний, усіяний вирвами. "А діточок я все ж встигла сховати. Проженемо ворогів і знову заквітують луки і діти в веселому хороводі полетять над барвистими луками"- подумалось Мирославі. Вона була в цьому впевнена і спокійна. Любов до рідного краю, до України переповнювала її серце. В ньому не було місця ані ненависті до ворогів, ані вдячності учневі-зраднику який, зберігши крихту совісті, рятував свою вчительку.
Таке життя!..Пишете чудово! 
