Сніжинки, як білі вівці,
тікають від сонця-вовка,
Ховаються в поміжліссі
осінньо-засмаглих трав.
Які вже давно заснули...
і мабуть їм літо сниться,
і мабуть їм заздрить вітер,
який вже сто літ не спав.
Сніжинки, мов білі вівці,
пасуться на скронях неба.
Їх вабить його прозорість,
його незбагненна суть.
І дивляться, мов у вічність,
із-поміж прасонних стебел.
Збивають нестримним гуртом
танцюючу каламуть.
І в"яжеться тепла ковдра
для сонних беріз і сосен.
Між біло-пухкої вовни
сни радістю заплелись.
Виблискують срібні спиці...
Тьмяніє спогад про осінь...
Сніжинки, мов білі вівці,
Під хмарами розбрелись.
