Петро щосили гамселив кийком у стелю до сусідів. Його так лихоманило, що він не помічав, як кийок пробив нижню частину панелі і через дірку, що утворилася, пробивався до сусідів. Петро був весь присипаний порохом пилу, який разом з камінцями цементу сипався на нього. Пил вкривав килим, робив чорний телевізор сизим, як і всю кімнату, яка декілька хвилин назад виблискувала чистотою. До грохоту палиці додавалися крики сусідів, стукіт у двері, верескливі бряжчання дверного дзвінка і телефону. Але Петро цього нічого не чув, він продовжував гамселити у стелю. Невідомо скільки б це продовжувалося і, напевне, з такими стараннями, закінчилося б успіхом, він пробив би стелю наскрізь, показавши тим самим сусідам "кузькіну мать" у вигляді палиці, що стирчала б з підлоги. Та дружина повернулася з супермаркету і разом з сусідами вдерлася в квартиру, яка вже мало чим нагадувала їй її чепурну оселю. Не забарився і дільничний міліціонер, невдовзі під'їхала машина МЧС, для чогось викликана сусідами.
Не раз Петро благав сусіда вплинути на сина-здоровилу висотою метрів зо два. О якби до цього росту ще хоча б трішки розуму, а то від його барабанної музики, підсиленої гучномовцями, потерпали всі сусіди. Сусід злився на Петра, але обіцяв і, що дивно, на декілька днів музика стихала, але на декілька... І все повторювалося.
А це вчора, як якась дивина, від сусідів звучала прекрасна музика, вперше за довгі роки вона не дратувала Петра, правда і не радувала, бо він був людиною толерантною і не сприймав хамство в якому б прояві воно не було, а включати музику щоб її чули сусіди, на його думку, то є проявом хамства. Елементарні прості речі, але вони викликають непідробну неприязнь і ненависть до досить смирних і, очевидно, по своєму добрих людей. Петро не розумів чому, чому люди так елементарно рушать добросусідські відносини. Йому здавалося, що наше життя було б незрівнянно кращим, якби ми були в добрих відносинах з сусідами. Саме з сусідами, бо це ті люди, які живуть поряд і окрім цього нас, здебільшого, нічого з ними не зв’язує, а це значить, що проявляючи приязнь до них, ми подаємо знак іншим жити в мирі, проявляти повагу і терпіння до людей як таких. Петру здавалося, що це прописні істини і якби люди їх виконували, то не було б у світі воїн. Він вважав, що про такі істини треба говорити і це ніколи не буде зайвим.
От, він роками говорив з сусідом про ці прописні істини. Сусід у розмові з ним наводив аргументи в виправдання вчинків сина. Мов і ми були молодими і таке інше. Але Петро пам'ятав, що ніколи не робив зла сусідам, ніколи, це він знав напевне. Він скільки себе пам'ятає поводився дуже чемно. Можливо це було в нього в крові. Так він виховав і своїх дітей, яких вивчив і які жили вже далеко від нього в інших містах, маючи добру роботу і заробіток. Нічого нового в виправданні нема, ми завжди шукаємо виправдання своїм вчинкам, якими б ганебними чи низькими вони не були. Це наша біда, бо саме цим ми вже підігріваємо подібні вчинки в майбутньому. І саме це, думав Петро, призводить людей до такого стану, що вони починають жити за відверто злочинними законами, саме це переводить їх у зовсім інший злочинний світ, якого він Петро не знає, хоча напевне грань між цими двома світами розмита і певно є досить широкою, але він нічого про той інший світ не знає і знати не хоче. Не дай боже.
Петро, побачивши, а вірніше почувши лемент дружини, опустив руки з кийком, окинув незрячим поглядом сусідів, присів на запилену підлогу і гірко заплакав, як мала дитина. Певно від безсилля... А певно з досади, що людство таке дурне і не розуміє прописних істин...
ID:
514895
Рубрика: Проза
дата надходження: 01.08.2014 16:46:57
© дата внесення змiн: 01.08.2014 16:48:03
автор: Леонід Ісаков
Вкажіть причину вашої скарги
|
