Ти досконала, такої краси не було. Ти вище породження світу.
Я дурний, бо схотів цю красу в грубих віршах своїх передати,
Вона ж неземна в них помре, а останки в землі будуть тліти,
В них не тільки нащадки, я, ту що кохав, не зможу впізнати.
Якщо в віршах змалювати все ж зможу очей твоїх красоту,
Донести в наступні віки достоїнства всі, всю красу і принади,
Ніхто не повірить що такою красою наділив бог істоту земну,
Брехуном я уславлюсь, мене як злочинця посадять за грати.
Паперу листки, що списав лиш тобою, пожовкнуть від часу,
Вірші що належать мені, скажуть це просто античні пісні,
Стануть нічим, як старці, що втонули в ганебній брехні.
Я буду страждати, чим мав гордитись по праву, все втрачу
Та вихід все ж є, він залежить від тебе і завжди з тобою –
Можливість родити дочку, що засяє твоєю красою новою.
Вільям Шекспір. Оригінальний текст
Who will believe my verse in time to come
If it were filled with your most high deserts?
Though yet, heaven knows, it is but as a tomb
Which hides your life, and shows not half your parts.
If I could write the beauty of your eyes,
And in fresh numbers number all your graces,
The age to come would say, 'This poet lies;
Such heavenly touches ne'er touched earthly faces.'
So should my papers (yellowed with their age)
Be scorned, like old men of less truth than tongue,
And your true rights be termed a poet's rage
And stretched metre of an antique song:
But were some child of yours alive that time,
You should live twice, in it and in my rhyme.
ID:
478222
Рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата надходження: 09.02.2014 09:56:04
© дата внесення змiн: 09.02.2014 09:56:04
автор: Леонід Ісаков
Вкажіть причину вашої скарги
|
