Як боляче втрачати осінь!
Я вичахаю на вітру...
Моє життя — померла гусінь.
Вже не воскресну я. Помру.
Ти прилетиш на квітці щастя.
Мене закутаєш міцніш.
Я не відчую губи ласі.
Ти зацілуєш й відлетиш.
Ти жінка. Ти літати вмієш!
А я проповзав на землі.
Я мов стіна — а ти! Ти мрієш!
Ти для небесних королів.
Ти музикант моєї долі.
Ти лицедій із масок слів.
Ти посміхнешся на престолі...
Мене ж стискає хижий гнів.
Мене немає. Я загинув.
Та не відходь, молю, побудь
Два дні зі мною. Я полину
Тоді у рай на незабудь.
Дві наші долі — білий мармур.
Вони міцні й такі крихкі.
Ми дві ракети, два Монмартри.
У нас і крила є слабкі.
Але тебе несе по світу
Життєвий шал, жіночий шарм.
А я замученим кадетом
Свій шлях пробив й на камінь впав.
Хотів у море — не дістати.
Хотів у гори — розіб’юсь...
Ти ж не боялась відлітати!
“Лети зі мною!..” Я боюсь.
Самотньо дихаєш у спину.
Знімаєш втому з голови.
Мене уже немає. Гину!
Тож викопай для нас рови.
Один для мене. Інш — для серця.
Один холодний, і без слів.
А інший — хай там будуть дверці.
І кілогерці почуттів.
Не воскрешай, молю... Не треба!
Нехай помру. Я відходив...
Літай по небу, вище неба!
Й питай про мене в голубів.
