Сірий
Я народився і виріс сірим
У вільній зграї серед вовків.
Ми знали тільки закони віри
У синє небо і шум лісів.
У рідних хащах ми полювали,
Нас грів та пестив зелений бір.
І бистрі ноги нас годували,
І білі ікла, і гострий зір.
У ночі сині серед галявин
Ми рвали холод і тишу тьми:
Пісні лиш Небу гуртом складали,
Йому лиш гімни співали ми.
Та наше щастя густим серпанком
Прикрив раптовий смертельний бій:
На нас напали осіннім ранком
На нас чимсь схожі, але рябі.
Сказав материй: “То лише слуги,
Серед двоногих вони живуть,
І радо зносять всі їх наруги,
Та недогризки з їх рук жеруть.
Вони ніколи не мали волі,
Вся їхня радість – кістки й ланцюг.
Ганебніш звірам не знати долі,
Як жити вічно у ролі слуг.”
Ми показали, що значить “сірі”;
Ми рвали горла й серця рябим,
І їм дісталось би в повній мірі,
Як раптом гримнув жахливий грім.
Із хащі бігли до нас двоногі,
А перед ними нові рябі.
Лиш я спромігся звестись на ноги –
Всі браття впали в цій боротьбі.
Лежали сірі тим громом вбиті;
Я серед зграї один стояв,
На смерть дивився впритул відкрито,
Зухвало й гордо її чекав.
Та раптом думка – шалена й дика,
Сяйнувши, волю дала ногам:
Зібравши сили із лютим риком
Назустріч кинувсь я ворогам.
Двоногі вбивці отетеріли,
Позадкували до них рябі,
А я нестримно і знавісніло,
Як смерч, пронісся крізь їх ряди.
І не спроможний був зупинити
Ніхто на світі стрімкий мій біг.
Я чув позаду лиш гавкіт ситий
Та вже далеко я був від них.
Я біг, в собі лиш несучи віру,
Що там далеко, де сонця схід
Знайду собі я кохану сіру,
І ми продовжим наш славний рід.
\
Повинна зграя моя постати
На службі лісу, а не собі,
І гімни Небу вночі співати
І Волю славить поміж рабів.
Достоту знаю: спасу я віру
В голодну волю і шум лісів,
Бо краще бути останнім з сірих,
Аніж найпершим посеред псів.